ШЕВЧЕНКІВ СВІТ У ТВОРАХ ГНАТА ХОТКЕВИЧА

Він був людиною дуже доброї вдачі. Незважаючи на всі негаразди долі, він випромінював світле проміння доброти. Ним пишалися соратники з українського національного руху. Але його життя обірвала зловісна куля сталіністів. Так трагічно склалася доля класика української літератури Гната Мартиновича Хоткевича. Академік О.Білецький вважав його “одним із найвизначніших явищ в українській літературі ХІХ-ХХ століть, розміри й вага якого будуть по-справжньому оцінені” (ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 688, оп. 1, с.291, арк. 49-50).

Невдовзі після реабілітації Хоткевича першими доброзичливо відгукнулися про нього львів’яни у своєму журналі “Жовтень”. Їхнє слово починалося так: “Є зірки вечірні, а є вранішні. І є люди - мов зорі. І якою - ледь-ледь помітною, чи, може, тією, світло якої пробиваються крізь сіру товщину хмар, вечірньою зорею на великому небі культури народу сяє постать Гната Хоткевича” [4, С.78].
Для 60-х років ХХ століття тут львів’яни виявили неабияку сміливість: у метафоричній формі осудили сталінську систему, тобто “сіру товщину хмар”. Наголошується, що за таких умов не згасло духовне проміння цього мужнього письменника. Штрихами, але виразно окреслюється його подвижництво: прозаїк, драматург, літературознавець, мистецтвознавець, кінорежисер, композитор, перекладач. І - бандурист!
Ми повернемося до благородної позиції колег з журналу “Жовтень”. Адже вони не тільки сказали добре слово про Хоткевича, а й ще вперше опублікували частину його шевченкіани. Бодай стисло варто зупинитися на працях тих дослідників, які визначають місце творчості Хоткевича у літературному процесі, щоб на тлі цього показати естетичну вагу його спадщини про Тараса Шевченка. Маємо на увазі насамперед дослідження Анатолія Болабольченка. Він - автор ґрунтовного біографічного нарису “Гнат Хоткевич” (1996), упорядник спогадів, статей і світлин “Гнат Хоткевич” (1994), один із видавців архівних джерел Гната Хоткевича “Про Шевченка” (1999) тощо.
На думку А.Болабольченка, Г.Хоткевич брався за все, на диво багато вмів, у всьому виявляв обізнаність, народність, талановитість. Він дав людям читабельні твори, кращі з яких потрапили на світові обшири (“Кам’яна душа”, “Авірон”, “Гуцульські образки” тощо). Відзначається, що письменник був одним з визначних майстрів бандурної справи, невтомним організатором народних театрів й здібним художником. Наприклад, йому належить біля трьохсот пейзажних замальовок олійною фарбою [1, С.3-4].
За різних умов своєї кипучої діяльності Хоткевич неухильно відстоював національну ідею. Скажімо, він дбав про національну освіту і вивчення предметів у школі рідною українською мовою. Вражає такий факт. Коли частина учасників учительського з’їзду в Харкові (25-26 березня 1917 року) зайняла шовіністичну позицію з питань мовної політики в школі, він гідно відстоював українське слово. “Справді, - обурювався Хоткевич, - хіба ж се нормально, що прийшли люди на Україну з чужою мовою, з чужим світоглядом, з чужим строєм мислі, з психологією пристосованою до великоруського хлопця, до великоруських умов життя та ще й старого режиму - і от сі люди небезпремінно хотять просвіщати наш народ… Царський режим нав’язував нам московську школу нагайкою - ну а ви во ім’я чого? В ім’я культури? Так немає ж культури без рідної мови, і народ, у котрого відберуть його національне “я”, ніколи не дожене своїх сусідів на шляху культури… Народ щезне з лиця землі, перетвориться в якийсь інший, забуде себе, забуде свою історію, потопче кров батьків, візьме чужі гасла і понесе чуже торжество. То цього хотять “друзья народа” на Україні?”[1, С.130-131].
Відома істина: закони творчості в усьому однакові. Вони, однак, не терплять стереотипів як у літературі, так і при її оцінці. З цього погляду привертає увагу змістовна стаття Н.Шумило “На шляху до великої прози” (Літературна Україна. - 1998, 22 січня). У ній вперше значною мірою по-новому розглядається художній доробок Г.Хоткевича в контексті літературного процесу. Як гадає вчена, він увійшов у літературу з молодими прозаїками, що, починаючи в школі І.Нечуя-Левицького, зрілою творчістю виходили на рівень мислення ХХ ст. (М.Коцюбинський, М.Яцків) або досягали такого рівня, пройшовши у початковий період творчості через європейський модернізм, здебільшого польський чи німецький (В.Стефаник, О.Кобилянська). Свої думки дослідниця підкріплює посиланнями на І.Франка та О.Білецького.
Принципово новим в оцінці громадської діяльності Г.Хоткевича є стаття С.Наумова “Аполітичний культуртрегер? Гнат Хоткевич в українському національному русі” [6]. Автор, відкидаючи докори в аполітичності Г.Хоткевича, справедливо твердить, що пробудження національної свідомості в цього письменника “відбувалося досить рано. З юного віку він пройнявся патріотичними почуттями, а вже в 17 років стає на шлях “малих справ”, як тоді називали культурно-просвітницьку роботу серед населення. Оволодів мистецтвом гри на бандурі (у 1895 р.) - символом славного минулого, волі й незалежності українського народу, - і досягши з часом унікальної майстерності, він привернув до української справи не одне палке серце” [6, С.65].
У статі С.Наумова перераховуються всі основні віхи просвітницько-національної діяльності Г.Хоткевича. зокрема, згадується про заснування ним українського драматичного гуртка в селі Дергачі на Харківщині. Згодом він був ініціатором створення аматорського селянського театру в Печенігах і робітничого в Харкові. Для того часу, підкреслює С.Наумов, коли була заборонена українська література, “сценічне слово залишалося чи не єдиним легальним засобом прилучення мас до національної культури, будило приспані патріотичні почуття і думки” [6, С.65].
За активну участь у студентських виступах Хоткевича на рік було відраховано з Харківського технологічного інституту. Тоді він, говорячи його словами, взяв “… банду під руку, у Київ, до Лисенка, якого зроду не бачив… Заграв я йому. Сподобалось страшенно. Закликав на посаду соліста-бандуриста й дав 60 крб. На місяць” (“Моя біографія”) [8, С.16]. Потім - один з організаторів і видавців брошур та книжок для народу, де “був тоді і торгівець, і редактор, і коректор, і продавець, і в дудку грець. Ніколи не стратив 15 коп. на Ванька, щоб перевезти книжки до складу, а таскав на горбі”[8, С.15].
Національна свідомість і політична зрілість Хоткевича проявилася на початку ХХ століття. Тоді він відігравав значну роль в організації залізничників харківського вузла, представляв їх на Всеросійському з’їзді залізничників. Уникаючи від переслідувань, Хоткевич певний час знаходився в Західній Україні. Тут, як гадає С.Наумов, для нього відкрився новий “широкий простір для творчості… Його думки і почуття того періоду знайшли відображення в музиці (“Гуцульська сюїта”), численних літературних творах (п’єси “Довбуш”, “Гуцульський рік”, збірники оповідань “Гірські акварелі”, “Гуцульські образки” та ін.). Підсумком вивчення української історії стало дослідження “Богдан Хмельницький” [6, С. 68].
Невдовзі, повернувшись у рідний край, Хоткевич залишався вірним національній ідеї не лише у творчості, а й на багатогранній педагогічній ниві. Зокрема, з 1917 по 1936 рік він працював у кооперативній школі, зоотех­нічнім технікумі, сільськогосподарському, біологічному, музикальному інсти­тутах. Одночасно організовував концерти бандуристів, створив підручники для класу бандури. Тоді ж на прохання кооперативного видавництва "Рух", яке впродовж 1928 - 1932 рр. видало його твори у 8-ми томах, Хоткевич написав свою автобіографію. Оскільки вона проливає світло і на деякі важливі питання року народження та національних витоків його роду, привертаємо увагу на окремі її фрагменти.
Відомо, що Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року. Правда, в окремих навіть офіційних документах його народження значиться 1876 роком. Причину цього пояснює сам письменник: "Родився я, - свідчить він, - дійсно; в Харкові...З моїм родженням теж історія вийшла. Власне, не з родженням, а з метрикою. Коли мені не вистачало року для вступу до техно­логічного інституту, то я "загубив" свою метрику, пішов до священного кліру церкви, де христився, й попросив, щоб мене зробили на рік старшим. Особи священного кліру завжди були добрі...Й став на рік старшим. Отже, кому це цікаво знати - нехай знає.
Батько мій був граф, потомок великих і славних гетьманів Ходкевичів. Правда, він служив поваром, але то в насідок родинних інтриг (вони ж усе інтригують, оті вельможні пани). Мати моя теж була графиня, Сумського в’єзду Харківської губернії. Між іншим - зазнала ще кріпацтва й добре його пам’ятає ...Розказувала мені матуся, як вони переїхали до Харкова шукать долі, як я народився, а грошей нема, батько не знайде посади" [С.8-9].
Проте найвиразніше виявилася національна основа й художнє обда­рування Гната Хоткевича у його шевченкіані, розстріляній сталіністами. У цьому зв’язку необхідно простежити історію її написання, знущання над автором і вивченням в літературознавстві. Частково вже згадувалось, що львів’яни були одними з перших, які на сторінках журналу "Жовтень" (1964.- №3) порушили цю тему. Певно, авторами тексту про письменника були старший редактор публіцистики журналу А.Ю.Пастушенко та науковий співробітник львівського архіву О.А.Купчинський. По-можливості передамо зміст їхніх думок про деякі особливості шевченкіани Г.Хоткевича, зберігаючи посилання на джерела.
На думку львів’ян, Г.Хоткевича постійно непокоїла мрія написати твір про Тараса Шевченка. Ця мрія - дуже давня, хто знає, коли й зародила­ся. Може, у вигнанні, коли десятки разів виступав із лекціями "Чим Шевченко великий" та з іншими лекціями, чи, може, тоді, як писав на слова Кобзаря музичні твори (скажімо, хори "Гайдамаки", "Реве та стогне", дуети "За­цвітає в долині", "Не забудь моїх днів", квартети "Утоплена" та "Хто ме­не виведе" тощо. Але вона була, вона не давала спокою, з кожним днем вона все більше розгоряється, полум’я її одного разу запалює мозок письменника - і тоді він сідає писати тетралогію "3 сім’ї геніїв" про геніального сина України - Тараса Шевченка.
Мене зовсім небагато років, підкреслюється в журналі "Жовтень”, й академік О.Білецький у листі до Г.Хоткевича признається: “Мрію...про те, що не в далекому майбутньому побачу надрукованою вашу чудову повість про дитячі роки Шевченка, яку читав я ...з великим задоволенням” [ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 309, оп. 1, стор. 2232, арк.28-30]. Пізніше в одному з листів Г.Хоткевич конкретизує свій задум: "Біографічний роман із життя Шевченка я задумав писати давно. За моїм планом робота має поділитися на 4 частини. Перша - дитячі роки - мала б назву "Тарасик"; друга - до 38 року - "Тарас"; третя - до арешту - “Тарас Григорович” і четверта - "Шевченко"[ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 309, оп. 1, стор. 2232, арк.25].
"Розпочав роботу, - свідчить далі Г.Хоткевич, -в 1928 році, підготов­ляючи матеріал для 1-ї частини. В ній я ставив собі задачею рішити питан­ня - як Шевченко, живши на селі тільки до 15 років, міг серед загаль­ної русифікації, що стала тоді історичним процесом, не лише зберегти духовний зв’язок із своїм колективом, а стати навіть речником того колективу. Тому 1-у частину я провів під знаком насичення враженнями села. Робота вилилися в 52 др. аркуші. Скінчив я її 30/ІІІ -1930 р., тоді здав до ДВУ... А ...тим часом готував матеріали до 2-ї частини, яка представляється найскладнішою, бо з життя Шевченка у Енгельгардтів, у Вільні й Варшаві ми нічого не знаємо. Доводилося роботу розпочинати так, наче передо мною нікого з дослідників Шевченка не було .Оці два роки - з марта 1930 року і по сей день пішли власне на виявлення умов, серед яких жив Шевченко по виході з рідної хати. Я листувався з Варша­вою, Вільном, Мінськом, Смоленськом. … Києвом, Москвою, Ленінградом...Я переглянув буквально сотні книжок у всіх бібліотеках м. Харкова".
Звертається увага і на те, що за задумом автора роман про Шевченка мав стати епопеєю на 200 др. аркушів. Дві частини її - "Тарасик" і "Тарас" - були готові до друку і передані видавництвом ДВУ на рецензію М.Скрипникові, третя - "Тарас Григорович" - чекала передруку на машинці. Одночасно з написанням роману появлялися на світ одна за другою його шевченкознавчі статті. Зокрема, такі з них: "Дата виїзду Шевченка з села", "Чи був Шевченко у Варшаві", "Гулак Артемовський С.І. і Шевченко”, "Рустем чи Лямпі", "Шевченко і Козачковський", "Цікава інтуїція", "Автобіогра­фічне в повісті” тощо. Близько тридцяти досліджень. Більшість з них і сьогодні не втратили своєї наукової цінності, бо в них уперше в історії шевченкознавства порушувались ті чи інші актуальні питання з життя Кобзаря. Втім, як згодом встановили дослідники, Г.Хоткевич помилявся з окремих проблем. Так, він безпідставно заперечував факт навчання Шевченка у маляра Рустема, коли перебував у Вільнюсі.
Погоджуємося з львів’янами у тому, що тетралогія "З сім’ї геніїв", якій, однак, не судилося бути викінченою, - вершина творчості Г.Хоткевича, його лебедина пісня. І великий жаль, що вона, ця пісня, лишилася недоспіваною. Але і ті частини, що зберігалися у Центральному державному архіві у Львові - величезна знахідка для української літератури. Ці частини Г.Хоткевич готував у скорченому вигляді на замовлення одного із видав­ництв України. Рукопис роману в особистому архіві автора був виявлений старшим редактором публіцистики журналу "Жовтень" А.Ю.Пастушенком та науковий співробітником архіву О.А.Купчинським. З їх участю журнал опублікував лише другу частину скороченого Г.Хоткевичем варіанта -"Тарас”, де йдеться про віленський період життя Шевченка. До речі, нами були виявлені, прижиттєві його публікації з першої частини цього варіан­та про дитинство Тараса (Див.: "Червоний шлях".-1930.- №3 і 1931. - №4).
Новим етапом вивчення і поширення шевченкіани Г.Хоткевича є видан­ня скороченого варіанта його повісті "Тарас Шевченко". Вона складається з трьох частин: "Дитинство", "Отроцтво" і "Юність" . Переднє слово до неї належить Івану Денисюку "Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка”[7]. На відміну від своїх попередників, цей дослідник торкається деяких проблем теорії життєписного жанру та вперше здійснює коментоване про­читання повісті "Тарас Шевченко". Кращі його спостереження розлого вводимо до наукового обігу, одночасно дискутуючи з ним з окремих питань.
Скажімо, І.Денисюк. так конструює своє бачення про ним же сформульовані різновиди біографічного жанру, що автори життєписів Андре Моруа та Гнат Хоткевич потрапляють у різні групи письменства. Це трапилось, очевидно, тому, що дослідник не врахував сучасних досягнень з цього питання. На наш погляд, доцільно дотримуватися більш досконалої класи­фікації цього жанру. Наприклад, надається перевага думці вчених про те, що біографічне письменство "включає в себе дві широкі ниви, одна з яких - то науково-популярні, белетризовані біографії типу тих, що переважають у серії виданих "Жизнь замечательных людей”, “Життя славетних" (нині - ''Уславлені імена"), а друга - історико-біографічні твори у власному розумінні слова, суто художні речі різножанрового характеру: романи, повісті, оповідання, п’єси, поеми, цикли поезій, окремі вірші" [5, С.4].
При такій постановці питання до другої групи життєписного жанру треба віднести художні біографії Андре Моруа "Прометей, або Життя Бальзака" та Гната Хоткевича "Тарас Шевченко". Адже їм обом властива правда біографії й відповідна естетична функція методу та стилю її розкриття в межах специфіки історико-біографічного жанру. Але, звичайно, їхні твори - не біографічна хроніка про Бальзака і Шевченка, а художній життєпис цих письменників. Тому у творах даних авторів діють закони відбору як документального матеріалу, так і художньої типізації в межах реалізму. Виходячи з цього, Моруа і Хоткевич (кожен по-своєму) зосереджують увагу на реалістичному відтворенні біографічної правди про Бальзака і Шевченка, дотримуючись історичного й біографічного часу.
Доводиться шкодувати, що І.Денисюк не зробив наукового коментуван­ня тексту повісті Г.Хоткевича "Тарас Шевченко". Наприклад, у цьому творі на сторінці 155 лише принагідне згадується ім’я професора малярства Віленського університету Яна Рустема. Тут же стисло мотивуються причини того, чому юний Тарас не став учнем цього майстра: мовляв, у Шевченка "надія на можливість учитись відпала. Вчаться тільки багаті” [7, С.156].
Цей мотив Хоткевича був висловлений ним ще більш категорично у статті "Рустем чи Лампі?". "Я маю сміливість твердити, - наголошував Хоткевич, - що Шевченко ні у Рустема, ні у Лампі, і взагалі до Ширяєва ні у кого не вчився” [9, С.38]. Втім, як доказали вчені, Г.Хоткевич помиляється. На жаль, цього не помітив І.Денисюк. Потреба у такому коментуванні дик­тувалась самою істиною. Адже вже тоді, коли видавалась повість "Тарне Шевченко” з цього питання не було проблем. Приміром, у романі О.Іваненко "Тарасові шляхи" (1939-1961) показано навчання юного Тараса у маляра Яна Рустема під час його перебування у Вільнюсі.
Однак відрадно, що І.Денисюк вперше дав відносно розлогу характеристику повісті "Тарас Шевченко". Досліднику здається, що найприкметнішою ознакою стилю, мабуть, є "ота вічна погоння" ловити життя на гарячім вчинку", як висловився колись І.Франко. І повість про Шевченка пише Хоткевич різкими, енергійними масками. Це література фактів, а не рефлексій. Акція, діалог, напружена ситуація, грубуваті, часом драматичні де­талі, особливий нервовий лаконізм, драматизм - все це зближує повість Г.Хоткевича до кіносценарію” [7, С.11].
Цілком справедливо І.Денисюк відносить повість Г.Хоткевича "Тарас Шевченко" до "літератури фактів" .Тільки треба додати, що у самому жит­тєписі художнє узагальнення таких фактів зосереджується на прямих діях і премій мові героїв. При цьому достеменні дані про Шевченка збагачують­ся за допомогою домислу, тобто "такого засобу, коли на підставі певної документальної згадки створюється художня картина, сцена, конструюється діалог, окреслюється портрет тощо" [5, С.43].
Саме у цьому ключі І.Денисюк коментує перший розділ повісті “Дитинство”. Він твердить, що тут показано, як найбрутальнішому житті наперекір всьому розвивається могутня й непереможна жадоба творчості - спершу малярської у малого Тарасика, як пробивається крізь усе атомна енергія генія. Хоткевич не зупиняється перед описом найдикіших сцен. Можна б закидати автору, що це натуралізм, наголошує дослідник. Але таке було в житті маленького Шевченка, все це він переніс, переболів, переміг. Так, І.Денисюк звертає увагу на описаний в творі випадок з грішми, коли Тараса карають за чужі гріхи. Тоді виривається з глибини дитячого сирітського серця зойк:
“Мамо! Де ви, мамо? Подивіться, як мучать мене! Не давайте їм мене, мамо! Чистої сорочки я не бачив, голови мені ніхто не змиє… Не спитає ніхто, чи я здоровий, чи не хочу я їсти…Ніхто не покладе руки на голову і не погладить мене, мамо… Та де ж ви, мамцю? Та прийдіть же сюди, розв’яжіть мені ноги й виведіть звідси, мамо-матусю! Ой, скоріше ж приходьте, бо немає в мене сил терпіти, й я все одно сам собі смерть заподію!”[7, С.12].
Треба додати, що у цьому уривку письменник експресивно здійснював трансформацію справжніх фактів про знущання нелюдів над малим Тарасом. Засобом внутрішнього монологу героя автор психологізує його почуття й думки, простежує динаміку їх руху. Цим досягає значної майстерності. Але він вдається до зовсім іншої манери живописання, коли показує вчинки кривдників над хлопцем.
Причому Г.Хоткевич залучає до твору вірогідні факти, які мали місце в житті. Скажімо, дослідник І.Денисюк звернув увагу на різні типи дяків-вчителів Тараса. На його думку, у кожного з них - своя філософія, свій жаргон, кожен з них артистично неповторний, викінчений тип. От хоча б взяти дивака-хіроманта отця Мардарія. Він не тільки у відношенні до Шевченка такий, але у всьому житті туманно-плутаний, без сенсу для інших, проте лукавомудруствуючий для себе. Люди, з якими зустрічається на своєму тернистому шляху Тарас, - а їх десятки, сотні, наголошує дослідник, це живцем вихоплені з ХІХ століття типи. Вони невичерпна розмаїть великої галереї пластичних типів - чи не найбільша художня цінність повісті.
Посилаючись на матеріали журналу “Жовтень” про задум Г.Хоткевича написати роман про Кобзаря, І.Денисюк вказує, що повість “Тарас Шевченко” “є скороченим варіантом роману… На жаль, адаптацію Хоткевич провів так, що цікаво поставлена проблема в ній не вирішується. Очевидно, в романі показано широко різноманітні впливи на Тараса. Там, як свідчить Платонида Володимирівна ( дружина Г.Хоткевича - І.Б. ), кількасот сторінок присвячено лише описові весілля Катерини. Прочитавши ж розділ про дитинство Тараса в адаптованій повісті, ми можемо вигукнути Шевченковими словами: “Я бачив пекло!” Найбільша увага звернута тут на зображення страждань, поневірянь Тараса. Той поетичний світ, який він почерпнув з України, якось відійшов на задній план, а то й зовсім відступив у книзі” [7, С.13].
Вчений висловив жаль, що другий розділ “Отроцтво” слабший за перший. У ньому описується перебування юного поета у Вільнюсі. Та й сам автор визнає, що для нього цей розділ був найскладнішим, бо мав мало матеріалів про це. Проте, гадає І.Денисюк, цей розділ читається, може, з найбільшим інтересом. Письменник вдало відтворює клімат панського побуту, деморалізацію двірні, нікчемність інтересів Енгельгардтів - батька й сина, володіє хистом сатирика.
Даючи широке соціально-політичне тло, автор мотивує цим витоки формування духовного світу Шевченка. Майбутній поет, гадає дослідник, знайомиться з визвольним рухом поляків. Одночасно він спостерігав і недоліки цього руху. Шкода, що Г.Хоткевич не окреслив виразніше постаті Емілії Пляттер, “вождя повстанців”, яку так натхненно оспівував Міцкевич у вірші “Смерть полковника”. Так само, настійно докоряє вчений, без глибокого значення для Тараса промигнула швидко на сторінках повісті колоритна фігура Елизавети Ксаверівни Воронцової, близької людини до Пушкіна, а пізніше - до Акакія Церетелі. Можливо, вільнюські впливи на Шевченка трохи перебільшені. Але, завершує свої міркування вчений, еволюція Кобзаря простежена вельми цікаво.
Про третій розділ повісті - “Юність” І.Денисюк розмірковує занадто стисло. Він вважає, що тут Петербург часів Шевченка малюється досить колоритно. Спочатку Шевченкові важко було розібратися в людях, у культурі столиці. Але поступово він пізнає це місце досить глибоко. Пізнає долю великої і маленької людини у ньому, захоплюється вільнодумством Пушкіна і Лермонтова.
Певною мірою І.Денисюк має рацію в тому, що відомі постаті культурних діячів у петербурзькому періоді Шевченка зображені блідіше, ніж у попередніх розділах ті типи, які переважно були витворами фантазії Хоткевича. Письменник має більшу художню уяву, ніж хист детектива у відчутті історичних документів. Зокрема, блідо й невиразно накреслено українське оточення Шевченка в Петербурзі. А між тим, саме у ньому варто б пошукати, як нам здається, відповіді на поставлене Хоткевичем питання, що примусило Шевченка в столиці Росії писати українською.
Цілком ймовірне припущення І.Денисюка, що у ті часи в Петербурзі нагадати про Україну було кому. До столиці величезної країни з’їжджалися люди різних національностей, переважно молодь, щоб здобути освіту. У пошуках освіти, служби потягнулися до Петербурга й українці. Тим часом, підкреслює вчений, у повісті якось губляться постаті Гребінки і Григоровича. Між тим вони багато важили у формуванні Шевченка як українського поета. До речі, на нашу думку, цей недолік виявився і в повісті О.Ільченка “Петербурзька осінь”.
Проте варто погодитися з такими висновками дослідника: всі ці недоліки в повісті Г.Хоткевича “Тарас Шевченко” відходять на третій план перед хвилюючим змістом цього твору і рельєфністю живописання автора. Розстріляна у 30-х роках ХХ століття разом з Г.Хоткевичем нині вона знову масштабно оживає, поповнюючи духовну скарбницю незалежної України.
Таким чином, нами здійснена спроба оглянути головні праці сучасних дослідників громадської й творчої діяльності Гната Хоткевича, простежити процес повернення до літературного активу його мужньої й талановитої постаті. Особлива увага нами була приділена стану вивчення шевченкіани Гната Хоткевича. Не все у згаданому можливо передати, вивіряючи за жанровими особливостями. Нове прочитання шевченкіани Хоткевича залишається актуальним і донині.

ЛІТЕРАТУРА
Болабольченко Анатолій. Гнат Хоткевич. Біографічний нарис. - К.: Літопис, 1996.
Братусь Іван. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів//Сучасний погляд на літературу. - К., 2000. - С.128-132.
Денисюк Іван. Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка // Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. - Льві: Каменяр, 1966.
Із мандрів життєвих // Жовтень. - 1964. - №3.
Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) - К., 1996.
Наумов Сергій. Аполітичний культуртрегер? Гнат Хоткевич в українському національному русі // Слово і час. - 1999. - №12.
Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. - Львів: Каменяр, 1966.
Хоткевич Гнат. Спогади, статті, світлини. - К.: УКСП «Кобза», 1994.
Хоткевич Гнат. Про Шевченка. З архівних джерел. - К.: Літопис, 1999.