МАНДРИ ШЕВЧЕНКОВИМИ ШЛЯХАМИ

Активні й плідні пошуки О.Іваненко у жанрі малих та середніх форм історико-біографічного масиву слугували формуванню якісно нового естетичного бачення і підготовки її до написання вагомого життєписного роману “Тарасові шляхи” (1939-1961). За свідченням самої письменниці, у цей твір (поруч із романом “Марія”) вона “вклала всю свою душу і серце”. Він для неї став “найціннішим духовним скарбом” [14]. Не випадково цей роман дістав загальне визнання вчених і читачів. Так, Ю.Кобилецький вважає, що він є “значним надбанням всієї історико-біографічної прози” [82, С.68]. У цей же час С.Крижанівський оцінює його як "епопею життя нашого Кобзаря” [84, С.67]. “Він заслужено зайняв , - наголошує І.Ходорківський, - почесне місце серед кращих творів про великого українського поета” [141, С.76].

З боку вчених спостерігається одностайність в оцінці даного твору. Скажімо, С.Іванюк стверджує, що роман “Тарасові шляхи” є “один із класичних творів української літератури для дітей” [71, С.105]. Характерно, що майже через сорок років після виходу цього твору не знизилася висока його оцінка. Нещодавно Б.Мельничук, простежуючи крізь призму історичної та художньої правди шлях розвитку української історико-біографічної літератури, дійшов до висновку, що повчальним є досвід О.Іваненко “в осяганні історичної правди” [98, С.20]. Тому, вважаю, роман “Тарасові шляхи”, попри нашарування ряду штучних ідеологічних сентенцій, все ж витримав іспит часом і належить до активу духовних цінностей України.
Але, очевидно, вагомість роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” стане ще більш переконливою, коли розглянути його у контексті навіть деяких кращих зразків творів про Шевченка, написаних нащадками і сучасниками. Тим паче, як справедливо зазначають дослідники, наша історико-біографічна література розвивається в основному як література про письменників. Характерно, що у цьому жанрі чільне місце посідає саме шевченкіана. За підрахунками, які наводить Б.Мельничук, посилаючись на картотеку чернівецького професора І.Співака, “шевченкіана нараховувала донедавна не менше шести тисяч творів” [98, С.8]. Це далеко не повні підрахунки. Але доволі значні цифри. До речі, мною підраховано, що про Івана Котляревського написано біля тисячі життєписних і наукових творів [15, С.18].
Досліджуючи сторінки роману “Тарасові шляхи” в ключі творів його попередників і сучасників, слід брати до уваги також свідчення самої О.Іваненко про те, що вже юначкою знала твори класиків про Кобзаря. Так, на святах поета вона декламувала напам’ять вірш О.Афанасьєва-Чубинського “Шевченкові” (1841). Відомо, що цією поезією прийнято починати відлік життєписів про Шевченка. Вона знала посвяти В.Александрова “Брате-голубе Тарасе!” (1846), М.Максимовича “На святе Благовіщення” (1858), М.Некрасова “На смерть Шевченка” (1861), О.Навроцького “Сумує і плаче” (1861), О.Кониського “На похорон Шевченка” (1861), Ю.Федьковича “Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять”(1868).
На виступах перед читачами О.Іваненко, згадуючи про літературні джерела роману “Тарасові шляхи”, називає шевченкіану М.Старицького “На спомин Т.Г.Шевченка” (1881), І.Франка “Могила Тарасова” (1884), І.Нечуя-Левицького “В концерті” (1886), М.Коцюбинського “Шевченкова могила” (1890), П.Мирного “Пригода з “Кобзарем” (1906), Лесі Українки “На роковини” (1911), Б.Лепкого "В Тарасові роковини"(1915). І часто шкодувала, що у ХІХ ст. драматурги обійшли увагою Шевченка. “Очевидно, - як гадає Л.Зелінська, - реалізувати самосвідомість поета, оживити образ ілюзією дії, сценічного буття непросто, коли поет став “зацілованою” (за словами В.Стефаника) іконою” [56, С.25].
Інша ситуація склалася в українській шевченкіані у ХХ ст., коли набуває нової якості й масштабу проза історико-біографічного жанру. Відомо, що витоки цього жанру сягають сивої давнини. Його зразки вже відомі старогрецькій літературі. Якщо в період середньовіччя біографічна література була представлена життями святих, то в епоху Реформації і Просвітництва персонажами життєписів ставали також представники культури, мистецтва і громадські діячі. Наприклад, книги Д.Вазарі "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів" (1550), Д.Босуелла "Життя Семюеля Джонсона" (1791) тощо. Почасти ці традиції були продовжені у ХІХ ст., маю на увазі семитомну біографію Д.Локхарта "Життя Вальтера Скотта" (1836-1838), тритомник Д.Форстера "Життя Чарльза Діккенса" (1872-1874) тощо.
У період правління королеви Вікторії (1837-1901) на ниві цього жанру був виплеканий вікторіанський стиль, якому притаманна уславлювальна традиція. Від авторів біографії вимагалося дотримання, так би мовити, правил пристойності. Іронізуючи з цього приводу, Андре Моруа писав: "Особисте життя людини, її повсякденні заняття, її слабкості, її захоплення, її помилки належало обходити мовчанкою. В тих же випадках, коли пригоди були надто скандальними, слід було обмежуватися туманними натяками"[102, С.402].
За цих обставин хвиля ідеалізації героїв заполонила чимало так званих вікторіанських біографій. Проте на початку ХХ ст., коли ця королева зійшла зі сцени політичного життя, з’явилася критика омертвілих традицій вікторіанської біографії, намітився відхід від них у бік реалізму і критики "тихого абатства, де громадилися монументи в парадних одіяннях" (А.Моруа). Одним з перших англійських письменників, що намітив новітній підхід у створенні історико-біографічних творів, був Літтон Стречі, автор відомих життєписів "Знамениті вікторіанці" (1918) і "Королева Вікторія" (1921). Як влучно помітив Б.Мельничук [98], ці твори вперше були пройняті скептично-іронічним, нерідко саркастичним ставленням до поважних діячів вікторіанської епохи. У них нищівно зриваються з вельмож шати ідеалізації, в які їх запинали представники старої біографічної школи.
Для більш чіткого уявлення про побутуючі тоді різні тенденції в сфері історико-біографічного жанру скористаюся їхньою порівняльною характеристикою, яку дав Андре Моруа: "Прочитайте сторінку вікторіанської біографії, а потому сторінку з біографії Стречі. І ви тут же впевнитесь, що перед вами зовсім не схожі книги. Книга Тревельяна чи Локхарта, як би добре вона не була написана, передусім історичний документ, книга ж Стречі передусім твір мистецтва. Стречі вмів, дотримуючись історичної достовірності, одягти свій матеріал в ідеальну форму, і форма ця була для нього понад усе" [102, С.397].
Поява на початку ХХ ст. нових життєписних шкіл із достеменно новим баченням людини не обмежується лише ім’ям Літтона Стречі. В подібному ключі були написані романи Ірвінга Стоуна "Спрага життя" (про Ван Гога, 1934), "Моряк у сідлі" (про Джека Лондона, 1938), Андре Моруа "Лелея, або Життя Жорж Санд" (1952), "Олімпіо, або Життя Віктора Гюго" (1954), "Прометей, або Життя Бальзака" (1965) тощо.
Обґрунтування закономірностей зародження та розвитку історико-біографічного жанру нового типу, його специфіки знайшло вираження у вельми професійно глибоких працях Ірвінга Стоуна "Біографічна повість" (1966), Андре Моруа "Сучасна біографія" (1968). Спостереження цих класиків англійської й французької літератур заслуговують на спеціальну розмову.
Якщо мати на увазі висловлювання А.Моруа, то для нього провідна риса сучасної біографії - це "сміливі пошуки істини" і "передусім правди". "Ми, - наголошує він, - не бажаємо, щоб біограф керувався упередженими ідеями; ми бажаємо, щоб він відштовхувався від зібраних ним фактів до узагальнених висновків" [102, С.400-401]. В той же час І.Стоун вважав, що "мета кращих творів цього жанру завжди благородна. Вона полягає в умінні за сухим нагромадженням фактів бачити реальність і розкрити для всіх справжнє бачення їх. Це означає більш сміливе і більш проникливе дослідження історичних даних в порівнянні з межами припущень істориків" [132, С.343].
Національна потреба обумовила і новий етап розвитку української шевченкіани. Маючи дотичність до світових обріїв цієї гілки літератури, її творці за складних суспільно-політичних умов тогочасної України активно здійснювали творчі пошуки в історико-біографічному жанрі. Як слушно зазначають дослідники, впродовж майже всього ХХ ст. мали місце дві основні тенденції при трансформуванні біографій видатних майстрів художнього слова, зокрема образу Т.Г.Шевченка. Наприклад, одні автори значною мірою заідеологізували образ Кобзаря, підганяли його до шаблонних догм соціалістичного реалізму, хоча це суперечило сутності натури поета. Скажімо, цим позначені п’єси С.Голованівського “Поетова доля”, В.Суходольського “Тарасова юність”, Ю.Костюка “Тарас Шевченко” тощо.
Але переважна більшість українських письменників, хоч тоді і залежала від класового принципу, створила значний масив життєписів про Шевченка, які в основних своїх тенденціях значно наближені до історичної правди. Частина таких творів відібрана упорядниками для доволі розлогого збірника “Т.Г.Шевченко в художній літературі” (1964). При цьому багато цих творів у різні роки побачили світ окремими виданнями. Як на мене, найбільший розголос отримала прозова шевченкіана Г.Хоткевича, С.Васильченка, О.Іваненко, О.Ільченка, З.Тулуб, Л.Смілянського, В.Шевчука, Н.Лівицької-Холодної і ін.
Характерно, що у концептуальному плані історико-біографічні твори згаданих письменників, попри різні задуми і художні виміри, мають чимало спільного. Скажімо, наявна близькість першої частини роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” (1939) і першої частини задуманої тетралогії Г.Хоткевича “З сім’ї геніїв”, уривки якої були надруковані в журналі “Червоний шлях” (1930, 1931) [146]. Повністю ця частина надрукована лише 1966 року під заголовком “Тарас Шевченко”. Високо оцінюючи цей твір Г.Хоткевича, Н.Шумило підкреслила, що у ньому показано роль Кобзаря “у розвитку народного самоусвідомлення… Така постановка питання дала письменникові можливість розвинути ідею духовного та національного” [169]. Похвально, що подібне ідейне звучання властиве і роману О.Іваненко “Тарасові шляхи”. Сама письменниця свідчить: “У кінцевому результаті, як на мене, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив рідну Україну, вивів її на арену світової культури” [14].
Дослідники вже звернули увагу на те, що перша частина роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” також частково близька до класичної повісті С.Васильченка “В бур’янах” (журнальна назва “Дитинство Т.Шевченка”(1938) [25]. У них навіть повторюються окремі епізоди про дитинство Тараса, почасти подібні ліричні інтонації. Гадаю, що тут більше дали про себе знати закони типології, спільний об’єкт художнього дослідження. Проте погоджуюсь з дослідниками в тому, що у своїй ранній шевченкіані тоді ще молода О.Іваненко поступалася С.Васильченку художнім і теоретичним досвідом, не уникла схематизму при зображенні персонажів. Згодом вона подолає цей недолік.
Деякі дослідники ставлять в один ряд першу частину роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” (1939) і повість О.Ільченка “Серце жде” (1939, друга редакція “Петербурзька осінь”, 1941). Але ця близькість між ними дещо умовна, навіть з огляду на часову площину зображуваного. Якщо у першому із них йдеться про дитинство Тараса, то у другій - про його життя в Петербурзі після повернення із заслання. І все ж, зауважує О.Галич, оцінюючи повість О.Ільченка з позиції сьогодення, не можна не сказати і про окремі прорахунки письменника, а можливо, і про свідому данину культу Сталіна [28, С.138]. Хоч би як там не було, а в повісті практично відсутнє українське оточення Шевченка в Петербурзі. Подібного закиду не зробиш на адресу О.Іваненко, коли мати на увазі відповідну частину її завершеного роману “Тарасові шляхи”.
Для визначення місця роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” у контексті історико-біографічної шевченкіани доцільно назвати ще й роман Л.Смілянського “Поетова молодість” (1960-1962). На думку І.Булашенко, “після С.Васильченка досі ще ніхто з такою переконливістю не розкрив внутрішнього світу Шевченка, як це здійснює Л.Смілянський”. Втім, належно оцінюючи вагомість цієї повісті, нема підстав її захвалювати. Якщо вже визначати після С.Васильченка відносно вершинний зразок нашої шевченкіани, то, мабуть, доцільно згадати твір О.Іваненко “Тарасові шляхи”. Адже він, як справедливо наголошує Б.Мельничук, є “першим (підкреслення моє - І.Б.) в світовій шевченкіані закінченим романом, що обійняв усе життя нашого національного пророка (другим став роман-есе Єжи Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія”) [98, С.258].
Але перш, ніж почати аналіз ідейно-естетичної організації роману “Тарасові шляхи”, слід розкрити в межах можливого грані його жанру. Заснований на засадах причинно-часової розповіді, він є найсучаснішим зразком історико-біографічного типу. Ввібравши в себе кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів життєписного жанру, роман О.Іваненко репрезентує їх в оновленому вигляді із більшою увагою до духовності історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це обов’язкова вимога даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне показати їх у психологічному ракурсі, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір “Тарасові шляхи”, зберігаючи подієву основу, частково переймає деякі ознаки умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюжок подій ліричних вставок, ретроспекції тощо.
В романі “Тарасові шляхи” дала про себе знати і така ознака історико-біографічного жанру, як наявність у ньому особистості самої авторки. Якщо у ранніх формах біографії письменник був непомітним, то вже в новому життєписі (і, звичайно, в “Тарасових шляхах”) він виступає коли не прямим персонажем, то принаймні видно його чіткий відбиток в осягненні історичної та художньої істини, у зображених образах та подіях. Погоджуюсь з А.Акимовою в тому, що “авторське забарвлення в біографії дуже важливе, але воно в жодному разі не повинне затемняти її об’єктивного змісту” [2, С.348]. З цього питання ще більш категорично виступає Я.Кумок: “Час зрозуміти, що біографія є творчим актом самого біографа” [89, С.28].
При з’ясуванні жанру життєпису "Тарасові шляхи" необхідно, як підкреслюють дослідники, виявити міру людинознавчої плоті героя. З цього питання існують різні точки зору. Так, І.Ходорківський вважає, що “у біографічних творах визначальними (підкреслення моє - І.Б.) є не стільки факти біографії, скільки творчість митця, його творча лабораторія, в якій розкривається психологія художнього мислення” [142, С.10]. У монографії Б.Мельничука “Випробування істиною” знаходимо посилання на протилежні думки, автори яких надають перевагу в художній біографії особистості героя. Зокрема, наводяться такі висловлення Б.Бурсова: “Писати біографію письменника - в першу чергу писати про те, якою він був людиною” [24, С.82].
Як на мене, ці протилежні думки дослідників мають полемічний характер. Адже в ідеалі справжній історико-біографічний твір про письменника мусить подати у неповторній єдності як особистість митця, так і таїни його творчої лабораторії. Принаймні цього прагнула О.Іваненко у романі “Тарасові шляхи”. У ньому зроблена серйозна заявка на всебічне розкриття особистості й специфіки творчості Шевченка. Впродовж усього роману письменниця розкриває різні грані характеру поета і нерідко показує муки його творчих пошуків. Про це детально мною мовилося у доповіді “Ідейно-естетична організація роману О.Іваненко “Тарасові шляхи”, прочитаної в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України на Всеукраїнській “Науково-теоретичній конференції молодих вчених” 15 червня 1999 року.
У процесі виникнення і розвитку історико-біографічний жанр ввібрав у себе наукову і художню сутність, що надало йому особливої колоритності. Скажімо, при створені життєписного твору автор покликаний поєднати в собі вдумливого дослідника та обдарованого майстра художнього слова. Один з корифеїв англійської історико-біографічної літератури І.Стоун зазначав: “Саме дослідницька частина роботи і надає сторінкам біографічної повісті переконливісті, а та, в свою чергу, дозволяє читачу відчути, що саме цей літературний плід має здорове ядро” [132, С.337].
Роман О.Іваненко “Тарасові шляхи” та її спогади “Мої Тарасові шляхи” свідчать, що письменниця сумлінно дотримувалася цієї вимоги історико-біографічного жанру, провела ґрунтовну дослідницьку роботу під час написання твору. У високій оцінці такого її подвижництва вчені виявили одностайність. Якщо І.Ходорківський та М.Скорський розцінили дослідження письменниці як вагоме джерело твору, то Б.Мельничук вбачає в ньому ще й серйозну передумову осягнення історичної та естетичної істини. На його думку, “глибоке опанування всіма аспектами історичної правди, пов’язаної з постаттю митця, - найперша запорука досягнення і правди художньої ” [98, С.23].
Звідси, як на мене, є потреба бодай штрихами висвітлити історію написання роману “Тарасові шляхи”, різні форми проведення письменницею досліджень. Останнє здійснювалось за законами життєписного жанру і напружено. “Історико-біографічний, - свідчить О.Іваненко, - це найтрудомісткіший, найвідповідальніший жанр і якої праці вимагає! Тисячі сторінок треба перечитати в бібліотеках, стільки справ перегорнути в архівах, стільки міст треба самій подивитися, стільки місць відвідати” [62, С.4].
У статті “Мої Тарасові шляхи” О.Іваненко, розкриваючи зміст цієї нелегкої праці під час написання роману, виділяє ряд важливих моментів. Насамперед вона провела вивчення творчості Шевченка. Виявляється, ще з дитинства майбутня письменниця почала духовно збагачувати себе бентежною поезією Кобзаря і його незнищенною любов’ю до України. “Ім’я Тараса Шевченка, - свідчить О.Іваненко, - з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке… Щороку в березні місяці в Шевченкові дні влаштовувались ранки та вечори… У залі портрет Шевченка, оздоблений вишитими рушникам, квітами. Ми всі в українських вбраннях, слухаємо, схвильовані і зворушені, доповідь про його життя, гірке і прекрасне, потім виступаємо самі, потім всі співають стоячи його “Заповіт” [62, С.21-22]. І в часи настання її зрілості цей процес поглиблювався та набирав масштабності. Одночасно з багатогранної спадщини Шевченка О.Іваненко вбирала в себе дух українського народу, його драматичну історію й національну самобутність.
Роман “Тарасові шляхи” має реальну основу. Його появі, як пише письменниця, передувало “доскональне, максимально можливе вивчення не лише життя основного героя, а й доби, оточення” [62, С.54]. Цього письменниця досягла внаслідок напруги сил і властивої їй кмітливості. На думку В.П’янова, про створення цього роману можна написати гостросюжетний твір, майже пригодницького характеру [120, С.19] . Вражає сама мета авторки - “по можливості побувати у всіх місцях, зв’язаних з Тарасом Шевченком” [62, С.26]. Тим більше, що на шляху її здійснення довелося подолати численні труднощі й пригоди.
Починала свої Тарасові шляхи з відвідання місця народження поета і закінчила могилою, де нині зберігається його прах. Побувала у Вільно (Вільнюсі), куди на певний час закинула доля юного Тараса. Вдалою була її подорож до Петербурга. Тут у Літньому саду ходила по місцях першої зустрічі Шевченка з художником І.Сошенком. Особливо її зворушило перебування в класах Академії мистецтв, де навчався і жив після заслання поет. Вона побувала і в Ермітажі. Трагічні шляхи Тараса повели Оксану Дмитрівну і по місцях, де поет відбував заслання…
Серйозними і захоплюючими були студії О.Іваненко над архівами, спогадами про Шевченка його сучасників і нащадків, численними працями літературознавців та художньою шевченкіаною. “Мені треба було, - вона пригадує, - перечитати першоджерела, самій погортати давні пожовклі аркуші, а не тільки познайомитися з тим, що надрукували літературознавці в своїх дослідженнях” [62, С.32]. Цей невтомний пошук сприяв відкриттю нею нового в характерах, взаєминах і побуті героїв та дав їй свіжий і динамічний заряд [17].
Дослідники вже звернули увагу на те, як перед написанням першої частини роману “Тарасові шляхи” О.Іваненко все “відклала і стала “чумакувати”. За порадою відомого вченого Павла Попова письменниця уважно простудіювала народні пісні і легенди про чумаків, про їхні побут і звичаї. Тонке музичне обдарування О.Іваненко сприяло тому, що вона не тільки проникливо засвоїла ноти з чумацькими піснями, а й "всі переграла на піаніно”. Так народився у романі, як підкреслює письменниця, “розділ про, можливо, єдиний світлий час юних років Тараса… один з найважливіших розділів книги і один з моїх найулюбленіших” [62, С.41].
Чим глибше О.Іваненко занурювалася в таїни архівів, щоденників і листів, тим більше виявляла фактів для правдивого і колоритного зображення Кобзаря та його оточення. Так, від уважного прочитання через лупу нерозбірливих рядків щоденника художника Аполлона Мокрицького, другом якого по Академії мистецтв був Шевченко, вона довідалась про приязні взаємини Тараса з його вчителем Карлом Брюлловим, про відвідини Пушкіним й Жуковським майстерні Брюллова. Але, як наголошує письменниця, “найдужче хвилюють сторінки, де йдеться про Тараса. Я переписую з щоденника записи розмови з Брюлловим. Його блискучі характеристики світових майстрів живопису після відвідин Ермітажу. Тепер я іншими очима погляну на них” [62, С.34].
О.Іваненко виявила розуміння того, що художня правда про Шевченка залежить передусім від ступеня опанування історичної правди про нього. Звідси її постійне прагнення проникнути в сутність великих і малих фактів. Так, вона здійснила подорож до Ташкента, щоб самій прочитати корабельний журнал Бутакова, під орудою якого Шевченко плавав по Аральському морю. Безумовно, це сприяло живому відображенню експедиції, наповнило оповідь про Шевченка правдоподібними деталями.
Особливий інтерес становлять пошуки письменницею обставин появи перших перекладів творів Кобзаря для ІІІ відділу. Її бентежило питання: “Хто саме зробила ці підрядники для Дубельта і Орлова? Багато варіантів, припущень виникало, і раптом це вилилося в образі збіднілого, доведеного до крайнього ступеня злиднів маленького чиновника, українця з походження, загубленого в петербурзьких нетрищах, якому за могорич дав перекласти пихатий, набундючений родич - службовець ІІІ відділу, наказуючи навіть не перекласти, а “переписать с малороссийского наречия” [62,С. 37]. З цього факту в романі постала картина напруженої психологічної колізії.
Погоджуюся з І.Ходорківським у тому, що для створення правдивої художньої біографії Шевченка письменниця подолала складний процес вживання в свого героя, подолала колосальні історичні й біографічні пласти заради переплавлення їх в живі сторінки роману [142, С.42]. З чистим сумлінням О.Іваненко засвідчила: “… Я пройшла по всіх його шляхах, і от тепер він, хто став для мене таким близьким, кого я намагалась зрозуміти в усіх його людських стражданнях, немов знову вмирав, самотній, у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. Я так плакала, коли писала ці сторінки” [62, С.46].
Одночасно з дослідженням джерел для роману "Тарасові шляхи" О.Іваненко принагідно висловила слушні думки про специфіку зображення персонажів у історико-біографічних творах. Відкидаючи “вигадування різних подій і фактів, яких не було в житті Тараса” [62, С.32], вона твердо відстоювала класичний принцип реалізму. “У моїй роботі, - свідчить письменниця, - для мене стали дороговказами слова Пушкіна: “Обременять вымышленными ужасами исторические характеры и немудрено и невеликодушно". Мені здається, що це особливо "невеликодушно" для такої постаті, як Шевченко, для його трагічного життя, сповненого несподіваних шляхів і подій" [62, С.32].
Доцільно також розглянути намір О.Іваненко у контексті сучасного розуміння вимог до авторів життєписних творів. У мене вже була нагода висловитися із цієї проблеми, рецензуючи ґрунтовну монографію Б.Мельничука "Випробування істиною" [19, С.85]. Погодився з цим вченим у тому, що правду в історико-біографічному творі варто було б кваліфікувати як правду життя видатної особистості в найтісніших зв’язках з середовищем, з якого вона вийшла та в якому діяла і з часом, на який припадає те життя.
Відомо, що Б.Мельничук високо оцінив досвід О.Іваненко в осяганні історичної правди, пославшись на її романи "Тарасові шляхи" і "Марія". Гадаю, варті пильної уваги й теоретичні орієнтири письменниці з цього питання. "Правди, тільки правди, - наголошувала О.Іваненко, - вимагав він - Пушкін - від книги. "Историческая правда есть настоящая поэзия, заключающаяся в самой жизни". Це було для мене одним з основних правил в роботі над "Тарасовими шляхами", і над історичними оповіданнями" [62, С.54].
Втім, від бажання до його здійснення - велика дистанція. На шляху до художньої істини О.Іваненко мала значні знахідки і певні втрати. Та про це буде окрема мова при аналізі роману "Тарасові шляхи". Тут доцільним уявляється звернути увагу на те, що сам процес перетворення фактів на естетичну композицію, на думку вчених, невіддільний від таких понять, як художній вимисел і художній домисел. На жаль, до цього часу існує різнобій при визначенні даного поняття. Так, А.Гулига однозначно заявляє: "Біографії не потрібен вимисел" [33, С.190]. Протилежну думку висловив І.Мотяшов: "Правда твору мистецтва, художня правда виникає лише як взаємодія життєвих факторів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття" [104, С.10].
З цього питання, як на мене, найбільш виважену й реальну позицію обіймає Б.Мельничук. У вже згаданій монографії він обґрунтовано доводить: вимисел і домисел завжди притаманні історичним та історико-біографічним творам, показує їх рівну естетичну функцію. Вони обидва невіддільні від уявлення, фантазування, але міра їх у тих і тих творах не є однаковою: в першому маємо справу з повним вигадуванням, коли письменник за допомогою вимислу передає життєві й історичні закономірності, організує їх у художню композицію та моделює образи-персонажі; у другому - він користується домислом при зображенні пейзажних картин, портретів героїв, діалогів тощо.
Водночас, - зазначає вчений, - міра художнього вимислу й домислу значно зростає в історико-біографічному романі, повісті, драмі, поемі. Переважно обидва ці засоби ґрунтуються тут на документальній основі, але інколи можуть їх не мати. У творах такого жанру загальновідомі особи оточуються вигаданими людьми, робляться певні хронологічні зміщення. Як правило, це має місце в п’єсах, де потрібна максимальна концентрація дії, а в поетичних рамках подекуди опускається чимало невідповідних їхньому ладові біографічних фактів і деталей.
Вельми важливо, що у своїх теоретико-публіцистичних виступах О.Іваненко теж (принаймні тричі!) торкається подібного питання. В основному, гадаю, її роздуми на дану тему і нині мають певне теоретичне і практичне значення. Правда, для творів історико-біографічного жанру вона надає перевагу художньому домислу. "Домисел, - міркує О.Іваненко, - я переконана, мусить бути лише вірогідним тлом для виявлення характерів, для відтворення доби, основних речей і проблем того часу, про який пишу. Але як важко іноді в хвилях бездонного океану матеріалів знайти “правду” !" [62, С.54-55].
Справді, О.Іваненко довелося попередньо здійснити комплекс засобів для вираження художньої правди в романі "Тарасові шляхи". Вона засвоїла кращі світові зразки життєписних творів і шевченкіану своїх попередників, певною мірою проникла у таїни класичного реалізму, історико-біографічного жанру та міру в ньому художнього вимислу і художнього домислу. Визнано її сумління на ниві збирання і відбору історичних джерел для роману. Помітне активне вживання письменниці у дивовижний світ свого героя. За цих обставин впродовж понад двадцяти років вона створювала роман "Тарасові шляхи", який зайняв чільне місце в бурхливому потоці світової та вітчизняної шевченкіани. Про його ідейно-естетичну організацію мова піде в наступному підрозділі.
Появі роману "Тарасові шляхи" передувало не тільки вивчення його джерел, а й одночасне поетапне їх осмислення спочатку у малих і середніх життєписних формах. Причому прямим поштовхом для появи задуму і його художнього вираження було відзначення 125-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Як пригадує письменниця, спочатку про малого Тараса вона написала оповідання "Чорний шлях". Потім побачила світ її невелика повість для дітей "Тарасові шляхи" (1939).
У трьох наступних перевиданнях, 1947, 1951 і 1954 роки, цей твір доповнювався і поглиблювався. Поступово він переріс у великий життєписний роман "Тарасові шляхи" (1961), в якому художньо досліджується весь життєвий шлях Тараса Шевченка. Це було здійснення, із хвилюванням розповідає О.Іваненко, її "власного замовлення душі і серця… жаданням всіх моїх юних читачів. А за двадцять років праці з невеличкого оповідання виріс роман на 58 аркушів" [62, С.24].
Конфлікт роману "Тарасові шляхи" будується на зіткненні виразника дум народних Тараса Шевченка і його однодумців з жорстокою системою царської влади та її прислужниками 40-60-х років ХІХ ст. Тому магістральним стержнем розвитку сюжету є поглиблення і розширення суспільного і морального конфлікту, випробування фізичних і духовних сил Шевченка. Одночасно в романі простежуються погляди поета і його прихильників з таких актуальних питань, як доля поневоленої України, людська честь, національна гідність і патріотизм. Характерно, що розкриттю цього підпорядкований масив образотворчих засобів, розповіді авторки, провідного героя і другорядних персонажів.
Художня структура роману "Тарасові шляхи" заснована на принципі причинно-часової послідовності викладу історичних подій і життєвого шляху Шевченка. У відповідності до цього твір складається з п’яти розділів. В свою чергу в кожному із них по-різному будується внутрішня композиція. Це обумовлюється постійною зміною руху сюжету, епічних і ліричних потоків та простору й часу, в межах яких відбуваються події й діють персонажі, зокрема Шевченко. Так, у першому розділі "Сирота в свитині" письменниця дещо обмежує себе часовим простором. Вона оповідає головним чином про гірке дитинство Тараса, пробудження у нього національного почуття, потягу до знань і малярства.
У другому розділі "Художник" (1830-1840) простежується формування професійної й моральної особистості Шевченка. У центр уваги ставляться такі важливі факти, як перебування Тараса у Вільно в маляра Яна Рустема та взаємини з юною Дзюнею Гусиковською (насправді Гусаковською - І.Б.), праця у петербурзького цехового майстра Ширяєва, викуп із кріпацтва, навчання в Академії мистецтв і видання "Кобзаря". Одночасно відбувається входження Шевченка у духовний світ таких діячів культури і літератури, як К.Брюллов, О.Веніціанов, М.Вієльгороський, В.Жуковський, В.Григорович, І.Сошенко, Є.Гребінка, С.Гулак-Артемовський і ін.
Третій розділ "На розпуттях велелюдних" (1843-1847) показує новий етап у житті і творчості Шевченка. Залучаються факти про перебування поета в Україні, її містах і селах. Відтворюються мотиви появи знаменитих поезій "трьох літ" та поеми "Єретик", "Кавказ", "Сон". Обумовлюються загострення у поета соціального й національного почуття, прихильного ставлення до Кирило-Мефодіївського братства. Дається тлумачення свого бачення взаємин Шевченка з Кулішем, Костомаровим, Гулаком, Щепкіним, Капністом, Рєпніною, Козачковським і ін. Слідчі матеріали ІІІ відділу композиційно сприяють не лише засудженню жорстокості й підступності царських сатрапів, а й перевірці фізичних і моральних випробувань кириломефодіївців.
У четвертому розділі "Подай же руку" факти розміщуються у тій же послідовності, яка хронологічно відповідає перебуванню Шевченка на засланні. Саме тут він зазнав найбільших фізичних і духовних мук. Одночасно композиційно узгоджується включення в сюжетну структуру опису експедиції на Аральське море, співчутливе ставлення до Шевченка з боку капітана Бутакова, штурмана Макшеєва, фельдшера Істоміна. Відповідає історичній істині розповідь про взаємини поета із засланцями О.Плещеєвим, Б.Залєським, З.Сєраковським, Т.Вернером і ін. Логічним є заключний сегмент про повернення Шевченка із заслання, перебування його в Нижньому Новгороді і хвилюючі зустрічі з М.Щепкіним, друзями.
П’ятий розділ "На сторожі - слово" має свій відносно обмежений композиційний простір (1858-1861). Але він вельми насичений подіями і фактами із завершального подвижництва Шевченка. Головні такі з них, як зустріч з друзями в Москві, переїзд до Петербурга, мистецька і літературна творчість, зв’язки з журналами "Современник" і "Основа", знайомство з негритянським трагіком Олдріджем та приязні стосунки з Ф.Толстим, М.Стасовим, М.Щепкіним, М.Чернишевським, П.Кулішем, М.Костомаровим, Марком Вовчком і ін. Подорож в Україну і передчасна смерть в Петербурзі.
Навіть із стислої передачі змісту композиційної структури розділів роману видно, що О.Іваненко не дозволяє собі, підкреслює І.Булашенко, найменших відступів від історичної правди. Щедре насичення твору багатим біографічним матеріалом сягає аж до наведення текстів документів, рецензій, листів. Але там, де вступає в права авторський домисел, письменниця прагне максимально вмотивувати історичну вірогідність змальованого [23, С.114]. Як на мене, вона в основному досягає перетворення фактів в естетичну композицію.
Варто говорити і про окремі композиційно-стильові недоліки роману. Скажімо, у четвертому і п’ятому розділах часом уповільнюється напруга сюжету, нерідко без потреби домінують публіцистичні інтонації в епічній оповіді. Наприклад : “Допити тривали ціле літо, осінь і вже стояла люта зима. Сотні аркушів паперу були списано протоколами допитів, записками, які писали підсудні в камерах” ( “Подай же руку” ). Така своєрідна інформація послабляє емоційну силу твору.
Роман "Тарасові шляхи" - панорамний твір із багатоплановим художнім відображенням життя і творчості поета. Важливо, що у творі концепція героя має виразно український національний характер, підказана відомим свідченням Шевченка: "…Історія мого життя складає історію моєї батьківщини". Даючи мені інтерв’ю, письменниця особливо на це звернула увагу :"Коли я задумала писати роман "Тарасові шляхи", то одразу вирішила, що треба з самого початку, з перших розділів, з дитинства Тараса показати його любов до всієї України, до її Дніпра, до її степів, його знайомство з народом. Урешті-решт, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив свою рідну Україну, вивів її на арену світової культури. В даному випадку я навела один штрих з моєї творчої практики, який проливає світло на мою концепцію з національною основою" [14].
Правда, тут же О.Іваненко щиро визнає, що при новому прочитанні її роману "Тарасові шляхи" можуть виявитися й слабкі сторони або дискусійні моменти. І вона має рацію, бо в часи тоталітаризму їй, як і іншим письменникам, нав’язувалися вульгарно-соціологічні догми, зокрема й при трактуванні особи Т.Шевченка. Певні сліди цього помітні й у її творі, про що принагідно мовиться згодом. Та домінуючим у романі "Тарасові шляхи" є осягання істини і національної свідомості українського народу, виразником яких був великий Кобзар [18].
Насамперед естетичне освоєння особистості Шевченка починається з включення до роману фольклорно-етнографічного масиву, який формував у майбутнього поета і художника українську національну свідомість. Малий Тарас заслуховувався співами кобзарів, розповідями свого дідуся про козаків, гайдамаків і милувався рідною природою. Особливо емоційно письменниця передає враження малого Тараса про перше знайомство з Дніпром: "Стоїть Тарас захоплений, немов причарований, а Дніпро внизу шумів, старий Дніпро, найстаріший, він тисячу років вже тут тече, він все бачить і знає, старий козарлюга. Скільки пісень Тарас чув про Дніпро. Скільки казок і бувальщин старі розповідали про нього, та насправді Дніпро-Славута був і кращий і могутніший" [66, С.40].
Нерідко за допомогою домислу О.Іваненко вдало оживляє дійсні факти, дає психологічну мотивацію вчинку героя. Скажімо, в описі першого знайомства малого Тараса з поезією Григорія Сковороди випромінюється у нього не тільки почуття національної гордості за свого попередника, а й народження соціального протесту. Письменниця підкреслює, що він поспіхом списував "вірші мудреця народного українського - Сковороди. Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав" [66, С.53]. Його охопив жаль за посаджену в клітку пташку, позбавлену волі летіти і співати. І раптом у нього народжується нове почуття: "Невже мені тут бути? - спитав сам себе Тарас. - Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати - нічого більше б і не хотів" [66, С.54].
Не важко помітити вміння О.Іваненко привернути увагу дітей, яким передусім і адресований роман, до тодішнього нелегкого душевного стану Тараса. Їй властива тепла й м’яка тональність оповіді та вдале порівняння умов пташки в клітці і Тараса в наймах, що психологічно готують читача до сприйняття поступового народження національного поета та художника. Письменниця показує, що за кріпаччини то був для нього складний шлях. Але життєві труднощі і моральне приниження не заважали йому співчутливо поставитися до польської молоді напередодні повстання, бо це узгоджувалося з його національною гідністю.
О.Іваненко вводить у роман спеціальний підрозділ під назвою майбутньої збірки Т.Шевченка. Вона проводить думку, що творець "Кобзаря" проникнутий національними ідеями. Постійними витоками його творчості є рідний край. "Ні на одну хвилинку, - підкреслює авторка, - не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хати понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах! [66, С.146-147].
О.Іваненко врахувала сенс назви книги поета. Коли питання про назву книжки поставив Шевченку його друг Вася Штернберг: "Шевченко замислився. Перед очима постала така картина: цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно, і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп’я: - Кобзар. Хай буде "Кобзар". Так, друже? А ти намалюєш його" [66, С.150].
Зі сторінок роману "Тарасові шляхи" вимальовується і така національна особливість поета, як підвищене почуття любові до історії України. Розкривається це у різних аспектах, але переважно у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що О.Іваненко рекомендує своїм читачам передусім вірш "Іван Підкова" (1839). Сучасні вчені слушно вказують , що тут у двох словах - "І славу, і волю" - Шевченко розкрив поняття історизму всієї своєї поезії. Вони ідейно й образно перегукуються із першими рядками патріотичного вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", який аж до 1876 року галицькі упорядники "Кобзаря" друкували як Шевченків поряд із "Заповітом" та іншими політичними поезіями. Отже, і галицький композитор з-над Сяну Михайло Вербицький , кладучи цей вірш Чубинського на музику, гадав, що він - Шевченків. Тому він одразу сприйнявся як національний гімн" [37].
О.Іваненко створює чимало яскравих епізодів щирих взаємин поета із земляками на ґрунті міцної національної основи, любові до рідного краю. Володіючи динамічним й емоційним діалогом, вона показує тривале й близьке знайомство Шевченка з переяславським лікарем Андрієм Йосиповичем Козачковським. Оскільки це проливає світло на зародження між ними щирого приятелювання, подаю невеликий уривок його опису в романі.
" - Дай Боже здравствувати, - перший привітався Шевченко. - Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитися.
Тарас? Тарас Шевченко? - здивовано мовив Козачковський і обома руками почав тиснути руки Тараса. - Так он ви який! Оце так гість!
Та це ж ви наш гість! Мовив Тарас. - З України.
Вони одразу розговорилися:
- Я читав "Ластівку", і мені шкода було , що так мало там ваших творів. Я звернув увагу на уривок з поеми "Гайдамаки". Що це за поема? Ви написали вже її?
Пишу, - коротко відповів Тарас" [66, С.161].
Згодом, перебуваючи у Переяславі, хворий Шевченко в квартирі лікаря Козачковського напише знаменитий "Заповіт". Свого друга згадає поет і на заслані, присвятить йому вірш "А.О. Козачковському" (1847). У тяжку годину для нього переяславський побратим був таким же любим й дорогим, як рідний край:
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати
[163, С.372]
При читанні роману "Тарасові шляхи" здається, що сама письменниця присутня в оповіді як дійова особа. І це розглядається як позитивне явище. Візьмімо для прикладу з її твору невелику новелу "Доня", в якій розповідається про обставини знайомства й взаємну приязнь між Тарасом Шевченком і Марко Вовчком. Дотримуючись вимог біографічного жанру, авторка вводить у художній текст достовірні факти та відомий вірш поета "Марку Вовчку", в якому адресатку названо "моя ти доне". При читанні цієї поетичної присвяти був присутній і відомий російський письменник І.С.Тургенєв. "Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? - спитав тим часом Тургенєв. - Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, - не задумуючись відповів Тарас" [67, С.331].
Із наведеного прикладу видно, що Шевченко не лише сприяв виходу Марка Вовчка на безмежні обшири національної літератури, а й пишався красою її української мови. Та авторка, ніби будучи учасником описаних подій, ще точніше, психологічно виваженіше показує чекання приїзду Марка Вовчка до Петербурга. Шанувальники її таланту підготували подарунок - золоту обручку, а Тарас ще й вірш "Сон" (1858), який тепер усі знають як "На панщині пшеницю жала". Знаменно, що письменниця робить акцент саме на цьому творі. Адже у ньому виражено ідеал поета, який прийняла до серця адресатка: "Маруся прочитала його і мовила крізь сльози Опанасові: "Такий подарунок пан Тарас надіслав мені, такий дорогоцінний дарунок, кращий за перли і золото" [67, С.325].
О.Іваненко порушила проблему, яка хвилює й сучасників. Йдеться про перебіг епох: висловлений у поезії "Сон" ідеал Шевченка ("Та на своїм веселім полі - Свою - таки пшеницю жнуть"), який тоді полонив і Марка Вовчка, перегукується і з нашим часом. На думку С.Злупка, саме у цій поезії Шевченко висловив погляд на українське соціально-економічне й духовне життя. Адже автор виступає захисником індивідуальної родинної власності [53].
В одному із записів у "Щоденнику" Шевченко називає українців "серцем нашої національності" [164, Т.5, С.17]. Заслуга О.Іваненко передусім і полягає у тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета. Вона показує , як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її безправними трудівниками і чудовою мовою, вогненною історією боротьби проти колонізаторів і безмежною вірою в святу правду й волю. Саме такий ракурс осмислення шевченкіани сприяє вихованню у молоді національної самосвідомості.
Національні риси роману "Тарасові шляхи" проявляються і в системі його образів, їхньому специфічному колориті. Скажімо, коли брати до уваги образ Шевченка, то він поданий "з широким українським характером" (М.Драгоманов). У цьому І.Луценко простежує дії такої закономірності: якщо перед нами справжній герой, то "він покликаний мати високий душевний потенціал та у діях виражати національний дух народу" [95] . З не меншою силою національний дух роману "Тарасові шляхи" проявляється в системі його образів, їхньому самобутньому колориті. Про це мова нижче.
Роман О.Іваненко "Тарасові шляхи" містить чимало яскравих образів, над якими вона старанно працювала впродовж усього його написання. Неможливо уявити повноцінний історико-біографічний твір з національною основою без живого оточення головного героя, навіть якщо акценти зроблені на глибинному показі внутрішнього світу персонажа, а основний драматизм лежить в площині роздумів та переживань. Та, враховуючи вікові особливості адресата роману, О.Іваненко не могла собі дозволити надати перевагу самозаглибленій оповіді. При цьому психологізм образів, особливо Шевченка, доволі чітко проглядається.
Створюючи роман "Тарасові шляхи", письменниця вже мала певний довід в підборі оточення головного персонажа. Тут важливо було зберегти розумний баланс, щоб образ поета не виглядав як острів, позбавлений живих зв’язків, що височить на недосяжній висоті, й водночас не був загублений в безлічі інших героїв.
Історизм образу підкреслюється його художнім втіленням, оскільки могутність естетичного осягнення матеріалу слугує вагомою передумовою наближення до реальної постаті митця. До того ж, як зазначає Я.Кумок, "на відміну від романіста він (автор історико-біографічного твору - І.Б.) створює не образ … а біографічну правду. …Це можна розуміти лише в плані психології творчості, в естетичному плані герої біографії - також образи" [89, С.28] .
В романі "Тарасові шляхи" проглядається саме динамічне впровадження основних рис поета. В іншому випадку ми мали б справу зі статичною фігурою, хай навіть і величною за своєю ідеєю. Та розвиток особистості Шевченка подається в певних ідейних та художніх рамках. Саме вони визначають найбільшу напругу роману, відтворюють необхідне тло й додають подіям гостроти чи монументальності.
Дія роману "Тарасові шляхи" відбувається переважно за реальним часом. Образи ж постійно то спливають, то "зникають", поступаючись місцем більш актуальним. При цьому чітко проглядається їхня полярність, яка не завжди виправдана. Різниться й відношення об’єкт / суб’єкт дії - якщо в першій частині Шевченко піддається чи то позитивному, чи негативному впливу середовища, то згодом він сам починає формувати навколо себе відповідну атмосферу, виступати першопричиною багатьох подій. О.Іваненко особливо підкреслює вплив оточення художників на Шевченка, коли "у товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості" [66, С.121].
Оскільки образ Т.Шевченка об’єднує всі компоненти колізій, фабульні і позафабульні структури роману, доцільно його аналізувати за ходом розвитку дії в контексті з іншими персонажами. Характерно, що образ Кобзаря не розходиться зі своїм історичним прототипом. Особистість Шевченка привертає до себе увагу вже з перших років свого життя, яскраво зображених на сторінках роману. Саме сплетіння історично достовірних фактів, що збереглися у свідченнях сучасників та спогадах самого Кобзаря, із художньою реконструкцією подій дало авторці змогу максимально наблизити до нас дитячі та юнацькі враження Шевченка. При пошуках правильного ракурсу О.Іваненко зупинилася на допитливості хлопчика, якого вже змалку чекали великі випробування. Маленький Тарас в неї - мандрівник і мрійник: "він любить отак - заховатись десь у бур’яні чи в калині, дивитися на небо і мріяти, мріяти…" [66, С.6].
Характерні й перші подорожі Шевченка навколо свого села. То він шукає стовпи, що підпирають небо, то прибився до чумацької валки, то просто собі тиняється, всмоктуючи аромати природи. Романтика чарівної природи часом уривається контрастними враженнями від соціального жаху кріпацтва. Так, при описі вечері родини Шевченків вкраплено сцену прощання коваля з селом. На жваве запитання Тарасика, куди іде його друг коваль, батько відповідає: "Продав його пан…на хорта виміняв" [66, С.9]. Письменниця свідомо вибудовує чіткі контрасти, аби привернути увагу юних читачів до тогочасного соціального становища.
Доля українського селянства позначена особливим трагізмом в історії. Та завжди на селі є люди, які уособлюють собою дух народу, які слугують мостом з минулого в майбутнє. В романі "Тарасові шляхи" таким образом слугує дід Тараса. "Дід, як древній дуб, - кремезний та міцний" [66, С.10]. Тут йдеться не тільки про фізичну силу, але й про силу духу, про моральну та ідейну непохитність. Уособлюючи народну мудрість і пам’ять, дід передає маленькому Тарасу знання про героїчне минуле рідної землі. Характерно, що роман починається саме з розмови діда з Тарасом.
Розповіді діда про гайдамаків сповнені його власними переживаннями. Колоритні сцени війни з ляхами постійно пересипаються запитаннями малого Тарасика. Хоча тут і наявний певний контраст - якщо дід "…поринув у спогади… розказує про те минуле, чого ніколи не забуде" [66, С.11], то "замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить у браму Тарас…" [66, С.13]. Підсилює тон оповіді й молитва діда "за внуків, за дітей своїх, за всю бідну, сплюндровану Україну…" Образ діда вдало доповнюється письменницею образом кобзаря, який заспівав на прохання людей думу про Залізняка.
Все це призводить до значних зрушень в душі Шевченка. О.Іваненко показує значення діда й кобзаря в становленні як поетичного таланту, так й ідейної бази майбутнього генія українського народу. "Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини - і, може, тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу…" [66, С.15]. Письменниця наголошує на живому взаємозв’язку майбутнього поета з своїм народом. Тому, власне, згодом в його творах відбилася та промениста віра в краще майбутнє для своїх ошуканих співвітчизників.
У родині Шевченків хоч і бідність велика, але панували взаємопідтримка й злагода. П’ять братів та сестер мав Тарас. І особливо теплі стосунки в нього були із сестричкою Катрусею, яку він дуже любив. Коли всі вечеряли без Тараса, то від хвилювання не могла їсти тільки вона - "стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей і дивиться на перелаз" [66, С.9]. Особливо підкреслена любов Шевченка до сестри в розповіді про одруження Катрі. О.Іваненко ввела в роман сцени українського сватання й весілля, оздобила оповідь весільними піснями. Та за всім цим не губляться взаємини брата й сестри: "Так уже хотілося Тарасові чимось Катрусі прислужитися - сам він наламав калини і бруслини…" [66, С.24]. Пройнята високим почуттям й мовчазна сцена прощання: "…Тарас глянув на сестру…і стало йому сумно-сумно… Ніби Катруся сказала: "Як же ти без мене будеш, приблудо?" [66, С.25].
Образи батьків поета виведені письменницею через сприйняття малого Тараса. Штрихами зображена матір поета. Окремим підрозділом роману зображено лише її смерть. Ця подія, безумовно, зіграла свою роль в становленні поетичної натури Шевченка, виплекала в його свідомості образ сільської жінки, що в тяжких стражданнях виховує й пестить своїх діточок, які, одначе, приречені на життя в злиденних умовах. Шевченкову увагу до питання материнства О.Іваненко подає згодом і в біблійному ракурсі. Перебуваючи на засланні, Шевченко "не може загасити в собі жадоби творчості… Колись він хотів аналізувати серце матері по житію святої Марії - вічного образу материнської скорботи і відданості. Але малювати й писати йому заборонено" [67, С.148].
Більш широко в романі представлено батька поета. Письменниця вибрала виключно тужливу палітру для опису Григорія Шевченка - то він з розпачем розповідає про обмін паном коваля на собаку, то він "гірко усміхнувся" на пропозицію одружитися після смерті жінки. Перед нами постає образ простого трудівника, який заробляє собі на хліб чумакуванням. Саме чумакування виснажувало його, не надаючи суттєвого прибутку. Але водночас О.Іваненко вдало використовує розповідь про те, як батько бере з собою в подорож по сіль Тараса.
В підрозділі "Чумачка" компактно переповідається про життя чумаків, одним з яких, можливо, й судилося б стати поету. Шлях був складний, та "батько роботою не докучав, - повести напоїти волів, з погоничами на попасі доглянути… Та усе батько сам робив" [66, С.35]. Тарас жадібно вбирав красу української природи. Його непосидюча вдача привертала увагу всіх. Сам батько, спостерігаючи за сином, відзначає його особливість: "З Микитою не так було, - думав батько. - Той хлопець, як і кожен. А цього, бач - наче люблять всі, наче усім він рідний, хоч, як вітер, непосидючий" [66, С.35-36].
Паралельно із спостереженнями батька показане й доброзичливе ставлення до Тараса й інших чумаків - діда Юмена, Марка, Мусія Орла, кашовара Омеляна. Багато вражень отримав Шевченко і від зустрічі серед степу з кобзарем: "На могилі сидів старий високий худий кобзар. Вітер розвівав його сиву чуприну, сухі довгі темні пальці перебирали струни кобзи, а висохле тонке обличчя з сліпими очима було підведено вгору, до неба" [66, С.36]. Тарас так заслухався кобзарем, що навіть відстав трохи від валки. Зворушила Шевченка й розповідь втікача з солдатів Андрія, якого зла пані збиралася віддати в рекрути. Вона зруйнувала його особисте щастя - не дозволила одружитися з коханою Галею. Скривджений та марно звинувачений в спробі вбити пані, Андрій змушений тікати. Чумаки, ризикуючи наразитися на неприємності, погодилися прийняти його переночувати.
Враження від чумачки переросли в серці малого Тараса в хоч іще й наївні, але виразно соціальні узагальнення. Прислухаючись до молитви "Отче наш", яку читав дід Юмен, парубок міркує про справедливість:
"- Да будет воля твоя, - шамотів дід.
-Яка воля? Для всіх? - спитав хлопець батька. Та батько вже спав. Воля - для них, для Андрія, для степів… який великий, широкий, багатий світ. А от виходить - нема куди податися людині. [66, С.46]. Вже тоді в душі поета була велика спрага духовних відповідей, які містить в собі Божий план для людей.
Після подорожі до Києва занедужав та помирає батько Шевченка. Він обділяє дітей - хату Микиті, доням скриню матері, "Зупинився поглядом на Тарасові, вже з трудом сказав: "- Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо…" [66, С.50]. Про цей факт згадує сам Шевченко, це не плід авторської уяви. Пророчі слова батька справдилися. Та Тарасу довелося довго йти до поставленої мети. Письменниця майстерно розмістила заповіт батька - він став етапним в подальшій розповіді, де Шевченко прагне вивчитися й вийти "в люди".
Ліризм першої частини роману, поряд з образами сестер Тараса, відбито й в образі Оксани. Тепло, по-дитячому безтурботно змальована ця дівчинка: "Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у фартушку… Вони сідали й грали в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки" [66, С.30]. Саме образ Оксаночки, його першого кохання, надихав Тараса малювати. "При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим…Все, що бачив, хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і… Оксаночку" [66, С.57]. Та жорстока доля спіткала дівчину - Шевченко згодом дізнається, що вона була збезчещена москалем і повернулася "острижена, з дитиною, божевільна. Ото, було, бігає боса та кукує, як зозуля…Так і загинула" [66, С.198-199]. Шевченко проніс крізь все своє життя світлий, не сплюндрований спомин про Оксану, присвятив їй поему "Мар’яна - черниця". В передмові до неї поет звертається до Оксани:
Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво - твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь
[162, С.25].

Та окрім позитивних образів у першій частині роману є й низка персонажів, які змальовані цілком негативно. При цьому зберігається орієнтація на головний образ Шевченка. Тут наявна закономірність - при ворожому ставленні до Тараса людина виводиться й загалом негативно. Особливо яскраво О.Іваненко подає в цьому відношенні образ мачухи Шевченка. З першої миті знайомства між Тарасом і мачухою виникло взаємне неприйняття: "Зиркнув Тарас на мачуху - відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне" [66, С.27]. Письменниця дає не випадково такі портретні характеристики мачухи - вони є необхідною передумовою для формування в дітей уявлення про тяжкі поневіряння поета ще з дитинства, коли він не отримав так необхідної дитині материнської любові: "…та рідну мати ні купити, ні заслужити." Домівка стала для Шевченка пеклом.
Кульмінацією протистояння між Тарасом і мачухою став випадок із солдатом. Покриваючи своїх дітей, мачуха звинуватила Шевченка в зникненні грошей. І хоча згодом Степанко, так звали сина мачухи, визнав свою провину, весь тягар відповідальності ліг на плечі Тараса. Результатом знущань над Шевченком стало його примушене визнання. О.Іваненко подає жахливу картину приниження, після якої "напівмертвого хлопця кинули у комору" [66, С.31].
Потяг до навчання звела юного Тараса з вчителями-дяками. Та визначальною їхньою рисою було пияцтво, здирництво й постійне застосування фізичних методів виховання. Перший вчитель Шевченка "сліпий" Совгир не викликає гострого осуду у читачів. О.Іваненко подає його дещо комічно: "дякові з таким зростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити…і отару своїх нерозумних синів, а те, що він п’яниця, так хто із дяків не п’є?" [66, С.16]. Виявив Совгир й деяку прихильність до Тараса, коли хлопець показав добрі успіхи в навчанні.
Зовсім в іншому ракурсі дається дяк Богорський. Залишившись круглим сиротою, Тарас іде до нього в помічники. Цинічно заявляючи: "…Господь бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе…", "дяк нещадно експлуатує хлопця, по-звірячому з ним поводиться. Останньою краплиною, що змусила Тараса покинути ненависного дяка, була крадіжка у Шевченка ременя. Дяк продав шкіру і пропив, не переймаючись тим, що хлопець залишається майже роззутим. Сам Шевченко так відзивається про Богорського: "Це перший деспот, на якого я натрапив у своєму житті, привив мені на все життя глибоку відразу й презирство до всякого насильства однієї людини над іншою " [160, С.36].
О.Іваненко розвиває дії роману з метою показати бажання Шевченка вчитися. Саме нестримний потяг до навчання становив рушійну силу мандрівок Тараса. Високе прагнення наражалося на жахливу дійсність. Та незважаючи на всі випробування, він не втрачає живого сприйняття природи, яка часто в нього асоціюється з людьми: "Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром" [66, С.56]. Поетичність образів природи складає вагому частку світосприйняття Шевченка, дає можливість читачу відстежити становлення в душі майбутнього поета основ його глибоко національних поезій.
Поневіряння Шевченка не скінчилися на прикрих випадках із дяками. Прийшовши в панську маєтність за дозволом вчитися малюванню, він отримує наказ іти працювати на кухню. Тараса очікувала перспектива стати панським козачком. Письменниця детально подає вирішальну розмову Шевченка з управителем, якого змальовує підступним хижаком: "…товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що забирав колись дівчат на гулянку…" [66, С.58]. Ницість панського економа виявляється й під час його розмови з Тарасом:
А батьки в тебе є ?
Ні, померли, сам я.
Ну воно й краще.
Та ні… - похитав головою Тарас, - де там уже краще - як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра…[66, С.58].
Письменниця підводить ніби цією розмовою риску під дитячим періодом життя Шевченка. Далі йдеться про службу Шевченка козачком у пана Енгельгардта. Штрихами змальовано образ самого пана: "…любив добре поїсти - це одразу було помітно, як тільки гляне на його налиті щоки і товсті, ніби завжди масні, губи " [66, С.60]. Ставлення пана до Тараса сповнене байдужості та презирства. Коли "з нудьги козачок починає під ніс наспівувати стару рідну пісню…", то чує різке звернення до нього Енгельгардта: "Ти що там розспівався, бидло!.. Ану помовч!" [66, С.59]. Цією сценою О.Іваненко підкреслює як брутальність пана, так і важке підневільне становище Шевченка.
В лещатах нудної роботи Тарас, який не міг терпіти бездіяльності, знаходив розраду в малюванні. Захопившись перемальовуванням знаменитого генерала Платова, Шевченко не помітив повернення пана. Лютий Енгельгардт спочатку сам побив Тараса, а потім наказав на ранок висікти його на стайні: "… надовго смуги від різок кучера Сидорка залишилися у нього на спині" [66, С.62]. Та ще більше боліли душевні рани - "…Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю" [66, С.62].
Заключним епізодом першої частини роману виступає розповідь про зустріч пана з приятелями, результатом якої стало направлення Шевченка в науку до художника Яна Рустема. О.Іваненко мотивує рішення Енгельгардта не його доброчинністю, а честолюбним бажанням мати власного художника. До того ж це рішення приймається на тлі жорстокого покарання Шевченка за надуману провину. Подібний перехід письменниця робить свідомо, аби в читачів не склалося хибного уявлення про справжні наміри пана. Хоча в історичній перспективі ця подія мала вирішальну вагу в долі поета.
У показі становлення особистості Шевченка О.Іваненко наближається за своєю концепцією до О.Кониського, який робить розлоге узагальнення дитячих та юнацьких років Тараса: "Тепер, знаючи умови і обставини, за якими пройшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивуватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити - скувати кригою егоїзму" [79, С.59].
Беручи до розгляду період життя Шевченка у Вільно, О.Іваненко намагається дати читачу уявлення про тогочасне суспільно-політичне середовище. І хоча політика слугує тлом для оповіді, вона має своє вираження в розмовах та думках юного Тараса. Основою ж оповіді є сприйняття Шевченком нових людей та міста. При цьому письменниця підкреслює пекуче бажання вчитися: "Він вчитиметься, попри все він вчитиметься" [66, С.66]. Серед несприятливого оточення поета зрідка пробиваються світлі промінчики тепла та радості. Чутлива душа Шевченка жадібна до всього прекрасного, він намагається осмислити тонкі грані мистецтва.
О.Іваненко показує період формування в Шевченка художніх смаків. Без цього було б важко збагнути, як з простого селянського хлопчика постав могутній геній українського народу. На цьому етапі дуже важливий був вплив художника, професора малювання Віленського університету Яна Рустема. Шевченко вперше дізнається від нього про існування цілого пласту світового мистецтва, про малюнки Рембранта та про силу краси й правди. Рустем не тільки навчив його накладати контури бюстів, але й певною мірою наклав естетичний контур в душі поета. Так, в розмові з учнями, яку чув Тарас, Рустем каже, що "вище за правду мистецтва нема нічого" [66, С.66]. До Шевченка вчитель малювання спрямовує свої слова про необхідність постійного вдосконалення: "…уже вчитимешся все життя дивитись і малювати" [66, С.66]. У своїй спробі художнього осмислення образу поета О.Іваненко приймає беззаперечно припущення про навчання Шевченка у Рустема. Однак, скажімо, інший авторитетний дослідник життя Кобзаря припускає, що "Шевченко ні у Рустема, ні у Лампі не вчився…" [148, С.40].
Сам Тарас зовнішньо стриманий: "мовчазний, слухняний, старанний учень". Та в його душі зріє пекучий талант митця. Промениста сила живого світосприйняття виявляється в юнака під час його перебування в костьолі св.Анни. Тут письменниця змальовує першу зустріч Шевченка з Дзюнею Гусиковською. Багато місця О.Іваненко відвела портретним характеристикам Тараса й Дзюні. Особливо промовиста в цьому відношенні сцена зустрічі їхніх поглядів: "Він (Шевченко - І.Б.) дивився на тонке, осяяне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше дивитися спокійно на небесну діву. Тут…стояла тоненька невисока дівчина…" [66, С.67]. Саме тут формується перше враження Гусиковської про Шевченка: "Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом …хлопця… І одежина на ньому була стара… Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, у всьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще" [66, С.67]. Користуючись різними прийомами, письменниці вдалося проникливо показати щире захоплення двох молодих сердець.
Подальші стосунки між Тарасом і Дзюнею відкрили для юнака нові грані життя: "Тарас відчув - там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе" [66, С.68]. Шевченко усвідомлює й спустошливу жахливість свого становища: "Вона вільна, весела дівчина, а я - безправний, обідраний кріпак" [66, С.69]. Та швачка ставилась прихильно до Тараса: "Оце її…і полонило - його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї" [66, С.69]. Ліризм оповіді уривається зростаючим напруженням напередодні польського повстання. О.Іваненко переводить сюжетну лінію в напрямку до поїздки в Петербург й образ дівчини губиться в останніх днях перебування Шевченка у Вільно. В описі ж переїзду Тараса з панським майном авторка ніби підсумовує гнітючі настрої кінця першого підрозділу: "Повзла похмура валка, і йому здавалося - так життя його повзе, його молодість, злиденна, знедолена, всіма принижена" [66, С.73].
Перебування Шевченка в Петербурзі наповнене великою кількістю подій та вражень. Для письменниці було важливо зосередити увагу на найголовнішому, що найбільш ємко доносить до нас етапи становлення особистості поета. О.Іваненко вводить в роман "Тарасові шляхи" образи у послідовності їх появи в житті Шевченка. Починає вона з перебування поета в майстерні Ширяєва. Енгельгардт уклав контракт з майстром на навчання Шевченка. При цьому письменниця наводить і текст самої угоди, що додає роману документальності. Сам Ширяєв подається типовим тогочасним цеховим майстром, що живе у вузькому колі своїх інтересів: "Високий, худорлявий… він дивиться на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів…" [66, С.75]. Він не зміг оцінити талант юного Тараса: "Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі" [66, С.76].
Та Шевченко не зраджував свого бажання вивчитись малювати. Сам себе він підбадьорює прислів’ям "Терпи, козаче, отаманом будеш". Це прагнення О.Іваненко підкреслює й описом самого поета: "…минає четвертий рік відтоді, як він працює в Ширяєва…Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб …додає ще більше впертості круглому, трохи кирпоносому обличчю" [66, С.80]. Єдиним вільним часом для занять живописом для Тараса залишалися білі петербурзькі ночі, коли він міг вільно змальовувати численні скульптурні пам’ятники міста.
Роблячи відступ від безпосереднього життя Шевченка, письменниця акцентує увагу на образі Карла Брюллова, якому довелося здійснити вагомий вплив на формування Шевченка як художника. О.Іваненко коротко згадує про дитячі роки художника, коли його батько, майстер декоративної різьби, доволі суворо привчав його до праці: "Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати" [66, С.87]. Та основою оповіді про Брюллова стає опис урочистої вечері на його честь в Академії мистецтв. Саме розповідь про цей вечір покликана як ближче подати образ самого художника, дати читачу змогу відчути тогочасну атмосферу в культурному середовищі столиці імперії.
На вечері вперше введений в роман "Тарасові шляхи" образ Сошенка, що дає змогу логічно перейти безпосередньо до зустрічі його з Шевченком. Випадково зустрівши Шевченка в Літньому саду, "Сошенко відчув одразу якийсь зв’язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим, глибоким поглядом" [66, С.98]. Значення запрошення Сошенком поета до себе О.Іваненко художньо поєднує з світанком, цим порівнянням досягає великої смислової ефективності: "З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря" [66, С.98].
І справді, в житті Шевченка займалася нова зоря - зоря довгоочікуваної волі. В підрозділі "Змова друзів" письменниця намагається відтворити ті основні людські принципи, якими керувалися люди, що причетні до викупу Шевченка з кріпацтва. Саме тут подано галерею тогочасних російських корифеїв мистецтва. Так, "Олексій Гаврилович Веніціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав цього" [66, С.101]. О.Іваненко подає не лише душевні, але й ідейні характеристики митця: "Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов’язок художника перед своєю батьківщиною" [66, С.101]. Це не загальні фрази. А концептуальні вкраплення, що слугують додатковим чинником в розумінні образу й самого Шевченка. Веніціанов погодився допомогти Шевченку здобути освіту: "Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити…" [66, С.104].
Спроби Сошенка покращити долю поета спочатку не передбачали повне його звільнення з кріпацтва. Але він домігся згоди Ширяєва на відвідування Тарасом уроків малювання. При цьому письменниця ще раз підкреслює вузькість поглядів Ширяєва: "Він учень, кріпак, хай знає своє місце! - обурився хазяїн. - Навіщо його балувати?" [66, С.107]. На противагу такому ставленню до долі Тараса подається щире й доброзичливе бажання Карла Брюллова допомогти поету. Вимальовуючи подібні контрасти, О.Іваненко показує загострену боротьбу за визволення Шевченка з кріпацтва, де стикаються не лише особистості, але передусім ідеї. Ще одним кроком до волі була згода Брюллова поговорити про художника-кріпака з графом Михайлом та Жуковським: "Він повинен бути вільним! - спалахнув Карл Великий. - Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном" [66, С.110].
При цьому загальна картина суспільного життя в Росії сприяла й творчому поневоленню особистості. В сцені святкування тріумфального успіху опери Глінки "Життя за царя" ("Іван Сусанін") підсумком постає роздум авторки: "Нелегко було кожному з них творити за таких умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру…Кожному таланту треба було допомагати. Це було… правило…всіх, хто зібрався тут" [66, С.111]. Шляхетність намірів провідних митців Петербурга знайшла певне "розуміння" Енгельгардта: "Веніціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна. "- Отак би прямо й сказали! - зареготав самовдоволено пан. - А то - філантропія. Гроші й більш нічого! Моя остання ціна дві тисячі п’ятсот карбованців" [66, С.125]. Подаючи подібне ставлення Енгельгардта, О.Іваненко вживає й доволі різкі судження про нього, які вкладає в уста Брюллова: "Це найбільша свиня в торжковських пантофлях" [66, С.124].
Ціна викупу Шевченка була досить високою, і Брюллов вирішив намалювати портрет Жуковського. Цей портрет планувалося продати на аукціоні-лотереї. При близькості довгоочікуваної волі письменниця не оминає увагою й внутрішній стан Шевченка: "Він близький до самогубства" [66, С.129]. Напруження передається усім, хто опікувався його долею. О.Іваненко зуміла згрупувати факти для об’ємного бачення подій, бо " в жодному жанрі проблема книжкового часу не стоїть так гостро, як в біографії" [89, С.26]. Саме це вміння дозволило їй компактно подати історію викупу Шевченка. Вона майже повністю наводить й текст "Откупной". Та сухість стилю документа уривається чуттєвою реакцією поета:
"- Воля! Воля!.. - ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав" [66, С.136]. Починався новий етап в житті, що принесе йому й радість, й журбу.
Знову в оповіді роману "Тарасові шляхи" починає домінувати пекуче бажання Шевченка вчитися: "З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя" [66, С.136]. При цьому його не полонило нове для нього богемне життя, воно не затьмарило необхідності наполегливо працювати. Імпульсу в творчості додавало й те, що "…Тарас був ближчий до життя, ніж його вчителі" [66, С.138]. Життя поета наповнюється й вже зрілими судженнями про твори мистецтва. Значно піднялося й соціальне становище Шевченка, він почав отримувати заслужене визнання. Та письменниця постійно наголошує на внутрішній єдності Тараса з народом, навіть коли він спромігся сягнути вершин культурного "олімпу" Петербурга: "…з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому, - озброєний цим, він ще дужче розумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього" [66, С.145-146].
Своє бачення навколишнього світу Шевченко починає втілювати й в живе слово поезії. Саме поетичне обдарування дало йому змогу в подальшому стати справжнім виразником народних дум. Спершу ж його віршові спроби не знайшли розуміння навіть у найближчого тоді товариша - Сошенка:
"- Та одчепись ти зі своїми нікчемними віршами, - зневажливо каже Сошенко. - Чом ти справжнього діла не робиш?" [66, С.147]. Шевченко ж не міг не писати. О.Іваненко свідомо рясно цитує в романі твори письменника, бо "найяскравіше образ поета розкривається в його поезіях. І письменниця прагне проникнути в психологію творчості поета" [142, С.46]. Перші твори Шевченка були об’єднанні в збірку "Кобзар", що опублікована у 1840 році. Збірка мала значний розголос, її вихід сприяв й подальшому становленню ідейної платформи поета: "Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв’язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він "не одинокий", він "не сирота", він кобзар свого народу" [66, С.160].
У цьому зв’язку в романі "Тарасові шляхи" лише принагідно і стримано, але позитивно згадується ім’я В.Бєлінського. "Увагу Тараса, - пише авторка, - привернули його великі строгі очі й жовтуватий, хворобливий колір обличчя" [66, С.134]. Але антиісторичні догми радянських теоретиків позбавили О.Іваненко можливості сказати правду про В.Бєлінського, цього "лютого українофоба, шовініста й великою мірою невігласа, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури" [106].
Приязно подає письменниця образи друзів поета. Велику роль в ставленні до людей відіграє для Шевченка їхня любов до України. О.Іваненко наголошує на цьому при першій зустрічі Тараса з Василем Штернбергом: "Я закоханий в Україну! - казав Штернберг. - Я не міг одірватися від її м'яких ніжних краєвидів" [66, С.141]. Розуміння глибокого національного поетичного дару Кобзаря виявив Євген Гребінка: "Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки…для них було ясно, що Тарас насамперед - поет, поет, якого ще не було в Україні" [66, С.150]. Проникнуті взаєморозумінням зустрічі Шевченка з Панаєвим та Козачковським.
Ще більш розкривається внутрішнє національне підгрунтя особи Кобзаря під час його подорожі в Україну. Правда, О.Іваненко не вдалося уникнути при цьому негативного впливу "класового" мислення, коли маєтні представники українського панства подавалися доволі негативно. Майже не враховувався їхній дійсний внесок у розвиток тогочасної української культури. Подібне явище пояснюється й тим, що "будь-яка біографія пишеться з певних громадських позицій, будь-яка є відбитком свого часу та світогляду автора" . Так, під час відвідання Шевченком маєтку Галагана, останній "за столом змусив себе бути люб’язним і гостинним" [66, С.174]. Наявна в романі й негативна оцінка Григорія Тарновського, якого Брюллов називає "самозакоханим невігласом" [66, С.179]. Українофільство подається поверхово, його ідеї дискредитуються такими представниками панства, як Лукашевич, який послав кріпака Каленика у страшну завірюху до Шевченка із незначною запискою. Цей вчинок вніс ще більшу ясність в природу соціального пригнічення, при якій ідеї національного відродження втрачають правдивого звучання: "Тепер уже нічого малювати ілюзії з приводу лібералізму пана поміщика Лукашевича. Каленик-панський кріпак, пан що хоче, те й зробить. Хіба забув Тарас, як сам був кріпаком у пана Енгельгардта…" [66, С.285].
В іншому ракурсі подається Пантелеймон Куліш. Хоча постать Куліша за радянських часів часто трактувалася виключно з негативних позицій, О.Іваненко зуміла показати близькі його дружні стосунки з Шевченком при деякому розходженні в питаннях шляхів досягнення кращої долі для України. Суперечки між ними носили товариський характер: "Розмова не уривалася і тоді, коли вийшли вдвох прогулятися, і тільки на березі Дніпра обидва замовкли - надто вже було хороше навколо. Сіли на гірці, затягли вдвох пісню" [66, С.213]. Подібне ставлення й до Миколи Костомарова, який: "любив Тараса найдужче з усіх своїх приятелів. Ніхто б так не хвилювався за його першу лекцію перед університетським синклітом, як Тарас, - майже так, як він сам" [66, С.365].
О.Іваненко значне місце в третій частині роману приділяє й особистим переживанням Шевченка, Куліша та Костомарова. Перебуваючи в рідній Кирилівці, Тарас познайомився з Тодосею, яка до того ж нагадала йому Оксаночку. Симпатія в його серці переросла в справжнє почуття. Письменниця передає щирість їхніх стосунків: "Він пригорнув її до себе, ніжно поцілував чоло, ясні, великі очі" [66, С.338]. Та на заваді одруження стала відмова батьків Тодосі, з якою вона у важкій внутрішній боротьбі гірко погодилася. Важкою була розлука й для Шевченка: "Не судилося, значить. А так мріялося про своє людське щастя…" [66, С.340]. Лірично передано й історію кохання Костомарова та Аліни Крагельської, яке драматично увірвалося напередодні самого весілля. Окремим підрозділом подано весілля Куліша, який "…завжди мріяв, що весілля у нього відбудеться за старим українським звичаєм, що й дівич-вечір буде, і коровай…Панько Куліш з гордістю поглянув на гостей… От здивовані вони незвичним весіллям - сам Кобзар козаків українських у нього в бояринях і так вітає його дружину!" [66, С.400].
Цікаво, що В.Петров у творах "Аліна й Костомаров" (1929) і "Романи Куліша" (1930) [54] теж досліджує, як й О.Іваненко, інтимно-приватне життя згаданих письменників. Але, судячи з роману "Тарасові шляхи", його авторка фактично полемізує і дещо кепкує над своїм попередником. Вона не поділяє шаржовану манеру В.Петрова при розкритті зовнішнього і внутрішнього стану героїв. По-жіночому проникливо і психологічно вмотивовано письменниця показує, на відміну від В.Петрова, не лише драматичні колізії взаємин Аліни і Костомарова, а й чисті стосунки Шевченка з Варварою Рєпніною та Ганною Закревською…
У романі "Тарасові шляхи" представлено Кирило-Мефодіївське братство, в якому Шевченко брав безпосередню участь. Особливо емоційно подає вона читання Шевченком "Заповіту". Передаючи текст вірша, письменниця показує його надзвичайний вплив на слухачів: "…всі присунулися ближче, боячись пропустити хоч одне слово" [66, С.379]. Сам вірш став приводом для дискусії серед братчиків. "Проте на тому, що товариство потрібне, сходилися всі" [66, С.382]. У мене вже була нагода відзначити , що для Шевченка пріоритетною стала насамперед думка про звільнення України від національного гноблення та ліквідація самодержавно-кріпацької системи. Разом з учасниками Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Гулаком і О.Марковичем, він також поділяв погляди на спільний поступ слов’янських народів, на те, щоб "в кожній республіці була загальна рівність і свобода і ніяких відмінностей у свободі". На жаль, у романі "Тарасові шляхи" згадані братчики нерідко подаються на різних сторонах барикад. Скажімо, письменниця проголошує таку сентенцію: "…зовсім не по дорозі було Тарасові ні з Кулішем, ні з Костомаровим, ні з Білозерським" [66, С.467]. Тут дала про себе знати антинаукова теорія "двох культур", дотримуватися якої вимагав від письменниці соціалістичний реалізм.
Зрадою студента Петрова скінчилося існування товариства. Сам образ зрадника письменниця подає в сірих тонах, щоб підкреслити його мізерність і жалюгідність: "Непомітна сіренька постать студента Петрова нікого не цікавила, і нічим він себе не виявив…" [66, 378]. Сам заступник Орлова генерал-лейтенант Дубельт, даючи розпорядження про матеріальне заохочення зрадника, каже:
"- Тридцять серебреників! Я завжди пам’ятаю про тридцять серебреників. От і цей молодий чоловік хай одержує свої тридцять серебреників [66, С.470]. Це пряма аналогія з Іудою Іскаріотом, що зрадив за зазначену суму Ісуса Христа (Євангелія від Матвія 25:15). О.Іваненко вживає вислів "тридцять серебреників" тричі в одній репліці, чим особливо наголошує на ній.
Шевченко стійко переносить арешт, етап і допити: "З самого початку їхньої підневільної мандрівки дивився Тарас на свою вахту без страху і навіть без ненависті та люті" [66, С.418]. Перебуваючи у в’язниці, поет не перестає писати вірші: "А писав тут багато, і більшість віршів була не про каземат, не про неволю" [66, С.448]. Він часто згадував у віршах про красу рідної землі, про затишок рідної домівки: "Садок вишневий коло хати…". Ніщо не змогло зламати його бажання жити й творити.
Образи ж Орлова, Дубельта та Попова подані негативно - вони постають коліщатками страшної машини таємної поліції, яка об’єднує в собі відданість імперському режиму й ненависть до всього прогресивного. Виходячи з цього, Дубельт каже Шевченку: "Ви найгірший злочинець, і вам належить найжорстокіша кара" [66, С. 462]. Вироком для Шевченка стала солдатчина без права писати й малювати. Обрій майбутнього заслала муштра: "Ні, не наздогнати молодості! Від молодості мчали його швидкі коні, мчали під наглядом жандарма і фельд’єгеря, мчали день і ніч, ніч і день " [66, С. 477].
Початок четвертої частини твору О.Іваненко відводить постатям, що тільки побіжно дотичні до образу Кобзаря. Письменниця показує тогочасне життя Парижа, беручи для цього революційний ракурс: "Париж зараз - центр усього волелюбного, революційного. Там самі вулиці і площі овіяні спогадами Великої французької революції…" [67, С.9]. Знахідкою О.Іваненко було введення в роман постаті Адама Міцкевича, чий духовний та творчий зв’язок з Шевченком незаперечний. Багато місця надано опису подорожі Миколи Савича, який змушений був стати політичним емігрантом. Авторка намагалася створити соціально-історичне тло, яке "…важливе, але …в художній біографії не повинно виявлятися декларативно, хоча цього не завжди вдається уникнути" [46, С.106].
Сам же Шевченко перебуває на засланні, де переживає тяжку психологічну травму. "Чим страшна ніч? Спогадами, спогадами без краю" [67, С.24]. Барви рідної природи України оживають в багатостраждальній душі поета, допомагають йому зберегти внутрішню рівновагу: "Ні, без надії, оманної примари, жити не можна…" [67, С.27]. Розраду Тарас отримав з появою в нього в гостях Федора Лазаревського. Сама звістка про прибуття Шевченка викликала в Лазаревського надзвичайний стан: "Начальство ніколи не уявляло собі цього стриманого чемного чиновника, який завжди знав своє місце, в такому запалі" [67, С.30]. І в подальшому навколо Шевченка групувалися найкращі представники української, російської та польської інтелігенції.
Де б не був Тарас, він бачить спершу простих людей, що живуть своїми земними радощами й стражданнями: "І знову, як там, на степу, Тарас подумав про невідоме життя, яке буяє поряд в юртах, аулах; і що кожна людина ховає глибокі людські почуття і пристрасті в своєму серці" [67, С.43]. І де б далі не був Кобзар, він всюди знаходив паралелі з Україною, з долею її народу.
Навіть безкрайні казахські степи збуджували в його серці теплий спомин про Дніпро й велич природи. Саме лінія живого зв’язку творчості Шевченка з природою проходить в романі паралельно до соціальної лінії творчості. Плекаючи в середині себе творчу снагу, Тарас налаштовує своє світосприйняття на прекрасне всупереч важкості свого становища: "Тільки він почав знову малювати, як побачив іншими очима і береги степових річок, і піски пустині, і поодинокі дерева, і одноманітні чагарники саксаулу" [67, С.54]. Творчість для Шевченка була додатковим чинником, що допомагала йому вижити, породжувала в ньому пекуче бажання просуватися вперед.
Картини природи в романі нерідко почерпнуті з творів поета, дають можливість підсилити емоційну картину перебування Шевченка на засланні: "Очерет, наче п'яний, і без вітру гнувся понад берегом. Думав щось своє, осіннє. Нудьга і осінь обступали з усіх сторін" [67, С.75]. З наближенням же визволення Шевченка із солдатчини природа починає ніби підтримувати сподівання поета: "Наче нічого не було важливого в цих пісках, солончаках, голому камінні …але крок за кроком Тарасом опановувало почуття незнаної, незвіданої досі краси, і вся природа розкривалась, наче велична безстороння книга буття всесвіту…" [67, С.199]. Ще більш увиразнено проведена алегорія між звільненням Тараса з солдатчини та сходом сонця. В очікуванні звісток про полегшення своєї долі та отримавши обнадійливого листа від Зігмунда Сєраковського, Шевченко все ж розуміє, що "до сходу сонця було ще далеко. Тільки ледь сіріло на обрії, тільки з’явилися рідкі первозвісники жаданого сонця"[67, С.237].
Зростає й авторитет Шевченка, його ім’я стає гаслом для боротьби з пануючою ідеологією. Хоч можна вважати дещо штучним намагання О.Іваненко тісно прив’язати до особи Шевченка товариство Петрашевського. Ця спроба викликана насамперед бажанням подати образ Кобзаря в ідейному оточенні адептів корінних соціальних змін. Пафосно письменниця змальовує й усвідомлення Шевченком власної долі: "Він мусить виправдати віру, довір’я…всіх, хто читає його слова. Для них він повинен витримати, перенести все і повернутися і вести далі свою велику справу" [67, 157]. Та значимість поета подана не лише у величних, епохальних тонах. Він порядний передусім просто по-людяному. Це письменниця ілюструє ставленням до Шевченка казахів: "- Ата Тарас! - гукнув старий казах…Для них слово Тараса було завжди справедливим і вирішальним. Вони знали, що Тарас їх не обдурить" [67, С.240].
Повернення Шевченка із заслання письменниця розглядає як новий етап його діяльності. Перед нами постає не зломлена випробуваннями особистість, а "загартований боєць" [67, С.291]. Його внутрішня міць зростає, хоч здоров’я непоправно підірвано. Сформувалося протягом років заслання коло його друзів - люди, які усіляко йому допомагали, навіть інколи ризикуючи власним становищем. Це Бутаков, Макшеєв, польські товариші та ін. Негативно ж подані зрадники та царські сатрапи. Так, священик Петро Клімашев "був з тих, хто з однаковим усердям хрестив, ховав, проводжав на страту, був присутнім при екзекуціях. Рештки совісті і сорому були давно залиті горілкою. Про це свідчив сизий ніс і каламутний погляд" [67, С.173]. З цього авторка не робить антирелігійної сентенції, а показує аморальність й злочинність людей, які втратили почуття власної гідності та терпимість. Образ священика не всіма сприймається негативно. В своїх роздумах Шевченко засуджує провокаторів Петрова і Ісаєва, бо вони "жалюгідні людці…Навіть каторжники-злодії були для нього більше людьми, ніж ці іуди" [67, С.173].
Зміни в суспільному житті Російської імперії 60-х років ХІХ ст. показані в романі на тлі зростання уваги до національних, соціальних та економічних питань. Шевченко хоч і був вільним, але постійне стеження та утиски робили його життя сповненим прикрості: "почалася воля, як собака на прив’язі" [67, С.266]. Та більше його переймала доля рідних, що залишалися ще кріпаками. З рідною землею пов'язане й те, що Шевченку "хотілося здійснити свою мрію, виплекану по страшних шляхах, по чужих куренях, по казармах, - маленьку хатинку над рідним синім Дніпром" [67, С.334]. Поряд з питанням про оселю було й бажання особистого щастя. Не склалися стосунки з різних причин у Кобзаря ні з Катериною Піуновою, ні з Ликерою, образи яких, хоч і не дуже широко, введені письменницею в роман для більш повної картини життя поета після заслання.
Не залишилося поза увагою письменниці петербурзьке оточення Шевченка - як ніколи розширилися його зв’язки, зріс потенціал його творчої снаги: "І знайомі, і незнайомі хотіли побачити поета і художника Тараса Шевченкa. Одні - з щирої любові до нього, до його надзвичайної поезії, інші просто з любові до сенсації, новин, модного явища" [67, С.309]. У романі розкрито теплі взаємини між Шевченком та Айрою Олдріджем: "Айра затягнув тихенько негритянський псалом, потім народну пісню. Тарас зупинився їй-богу, вона нагадує стару українську… - "Ти думаєш, тільки у вас так? - кричить Тарас. - Я тобі теж проспіваю!" [67, С.323]. Живому спілкуванню між ними не заважало й те, що вони не розуміли мови один одного.
Серед письменників столиці імперії Шевченко зближується з Тургенєвим, який був про нього високої думки: "…Тургенєв, спостережливий, уважний, запам’ятав той вираз ласки і ніжності, ту безмежно добру, хорошу усмішку, з якою дивився Шевченко на Марка Вовчка" [67, С.349-350]. Особливі взаємини виникають між Марком Вовчком та Шевченком. О.Іваненко повністю наводить вірш, що присвячений авторці "Народних оповідань". Пізніше ці взаємини дістануть більш широкий опис в романі "Марія", де психологічно й історично точно письменниця змальовує колосальний вплив особи та творчості Кобзаря на становлення Марка Вовчка як письменниці.
В силу ідеологічного тогочасного тиску не знайшли в останній частині роману повного звучання образи Куліша та Костомарова. Вони звужуються подекуди до дріб'язкових чвар та постійних суперечок. Та, всупереч помилковим настановам викривленого бачення історії, О.Іваненко не писала плакатно негативно про Куліша та Костомарова - сучасне прочитання дає змогу розставити правильні акценти при розумінні їхніх образів. Складно подане й ставлення Шевченка до видання журналу "Основа". З одного боку, "…Тарас бачив, що це буде зовсім не "його" журнал" [67, С.345]. З іншого боку, О.Іваненко показує прихильність до нього Шевченка: Тарас думав - хай сперечаються, сваряться, а добре, що врешті журнал дозволено… "Основа" буде українським журналом, рідною мовою прилучатиме рідний український народ до загальної культури, прогресу і боротьби" [67, С.346].
Письменниця проводить лінію близькості Шевченка і російських демократичних сил, що почасти відповідає історичній правді. Наявні в романі "Тарасові шляхи" зустрічі поета з Миколою Чернишевським. Вислухавши вірш Кобзаря "Я не нездужаю, нівроку", де ясно звучить заклик до збройної боротьби за волю із царською системою, "Чернишевський мовчки потис йому руку…вони були сумні й серйозні того вечора. Це ж був не просто вірші. Це була зброя" [67, С.317]. У ретроспективному плані зустрічі Шевченка з Чернишевським введено в текст роману й під час останньої подорожі Тараса в Україну. Тут письменниця вдається, як на мене, до надмірного пафосу: "І так хотілось, щоб порозумілись з любим Герценом. Хоча правий був Чернишевський. Хай тільки Чернишевський розповість йому, що робиться на батьківщині, проти чого і проти кого треба скеровувати міцний, одностайний удар" [67, С.338].
Та основним напрямком діяльності Кобзаря залишається поезія. Як справедливо зазначає Юрій Шевельов, "…він (Шевченко -І.Б.) сягнув в останні роки життя й глибокої ощадності, цієї прозорої й непрозірної глибини, цієї властивості тисячократно дробити кожний промінь і в кожному його заломі й виблиску вбачати вияв мудрих і вічних законів життя…" [157, С.23] . Ніщо не змогло здолати в поетові свіжості думки й почуття, які знайшли свій вияв у його поезіях: "І однодумці його (Шевченка -І.Б.) раділи, що після десяти років казарми, муштри, поневірянь, блукань слово Кобзаря не змерхло, не знесилилось, а залунало ще гучніше, ще гостріше" [67, С.317].
Таким чином, у романі "Тарасові шляхи" подано велику галерею образів. Але, як справедливо зазначає О.Галич [28], на цьому різноликому тлі Тарас Шевченко постає як яскрава і багатогранна особистість: поет, художник, народний пророк і національний геній. У творі не завжди ці іпостасі незвичайного людського характеру гармонійно поєднанні. Та й досягти цього поки що не вдалося, певно, нікому. Тут потрібен талант і майстерність не менші, ніж у самого Кобзаря. Та правдою є те, що національно-визвольний дух, палке слово співця, його подвижництво і людську шляхетність О.Іваненко в цілому пощастило передати в романі "Тарасові шляхи".
Характерно, що формуванню і образному вираженню біографічної правди в романі "Тарасові шляхи " були підпорядковані не лише його джерела, жанр, концепція і система образів, а й метод художнього мислення та стильове різноманіття. Вже принагідно було звернуто увагу на те, що О.Іваненко дотримувалася принципу класичного реалізму. Як вона писала, її полонила "правда, тільки правда" [62, С.54]. Ці її погляди й художня практика узгоджувалися із загальноприйнятими думками дослідників з даного питання. "Для письменників-реалістів, - відзначав Д.Наливайко , - першочергове завдання полягає в тому, щоб пізнати життя й передати його в найбільшій повноті та істинності" [108, С.22].
Але зразу виникає питання, як забезпечується така "повнота та істинність" в історичному й історико-біографічному жанрах? Існують дві точки зору. Так, В.Дмитревський не вбачає в принципах пізнання життя різниці між романістами і біографами. Адже, мовляв, "секрет" майстра життєписних романів Андре Моруа полягає в тому, що "він підкорює свої біографічні твори тим же законам, яким підвладні історичні романи і повісті" [97, С.8].
Зовсім протилежної думки сам Андре Моруа, висловленої ним в статті "Я проти оргії відчаю" [103]: "Насамперед тому, - наголошує він, - що біографія справжня і тому читач у неї вірить, по-друге, тому, що біограф більшою мірою, ніж романіст, зобов’язаний передати всю складність людського характеру. Багато вчинків великих людей дивують і обурюють нас, але біограф не має права уникати їх: йому доведеться брати героя, яким його малюють документи і свідчення сучасників, і таке зображення виявляється доброю наукою людству" [30, С.395-396].
У цьому зв’язку є потреба дещо конкретизувати і розширити роздуми Андре Моруа про природу художньої біографії та її реалістичну основу. Як на мене, Я.Кумок, в основному, здійснив таку конкретизацію її у статті "Біографія і біограф". Він справедливо гадає, що проблема майстерності в пізнанні природи біографічного жанру вельми важлива. Адже і на біографа поширюються всі ті вимоги до мови і стилю, що й на письменника, який працює в будь-якому іншому жанрі.
Але існує різниця, підкреслює Я.Кумок, між художньою правдою роману історичного і правдою біографії. Романіст мимоволі завжди узагальнює. Біографу в описах не можна узагальнювати: він узагальнює в абстракціях. Те, про що сказав біограф, було насправді. Його герой -постать унікальна, хоч скільки б персонажів вивів романіст, всі вони - плід його уяви. Не те в біографії художній: тут сильний елемент "особистості неавторської". Адже герой насправді жив до автора і в книзі представлений своїм "особистим " матеріалом, щоденником, листами тощо. В біографії також обмежена міра вимислу та домислу [89, С.20-21].
Якщо мати на увазі роман "Тарасові шляхи", то йому теж властива правда біографії і відповідна естетична функція методу та стилю її розкриття в межах специфіки жанру. Але погоджуюся із дослідниками, що все ж "Тарасові шляхи" - не біографічна хроніка про Шевченка, а художній життєпис поета. Тому в творі діють закони відбору як документального матеріалу, так і художньої типізації в межах реалізму з елементами лірики та романтики. Саме виходячи з цього, письменниця зосереджує увагу на реалістичному відтворенні біографічної правди про Кобзаря. Та й стилістичні прийоми в романі є своєрідним переломленням реалістичного художнього методу, дотриманням історичного й біографічного часу.
Однією з особливостей стильової роману "Тарасові шляхи" є її поліваріантність. Авторка вправно використовує такі різні інтонації, як спокійна оповідь, захоплення, естетичний аналіз предметів мистецтва, філософські роздуми тощо. Так, у відповідності до законів історико-біографічного жанру письменниця дотримується в романі епічного стилю для передачі мовою художнього документа достеменності біографії Шевченка.
Але нерідко у творі зміна обставин та об’єкта зображення обумовлює введення в авторську епічну розповідь ліричного та романтичного потоків. На думку І.Ходорківського, така своєрідна тональність властива "особливо для перших трьох частин. Це відчувається і в характері зображення біографічних фактів і явищ життя, і в засобах мистецького виразу" [141, С.74].
Скажімо, через ліричні й патетичні інтонації письменниця передає почуття радості й творчого пафосу Шевченка після викупу його з кріпацтва "Це були, - наголошує авторка, - щасливі, світлі роки життя Тараса. … В творчому слові він відчував найбільшу свою міць" [66, С.145-146].
О.Іваненко вдається до іншого стилю, коли висвітлює співчуття до засланця-солдата Шевченка. Зокрема, майстерно передано напругу душевного стану поета, коли він долав каторжні шляхи. Тоді у нього "поволі зникають усі думки, всі жалі. Опановує одне почуття і бажання. Дійти до пагорка… Ні, він не витримає… Ні, він витримав. Він почув…і вони прийшли на знайомий до огиди плац Орської фортеці" [67, С.172].
Оскільки доля таланту Шевченка стала суттю й пафосом роману "Тарасові шляхи", то письменниця звертає належну увагу не лише на вірші і процес їх творення, а й на відповідне стилістичне їх вираження. О.Галич визнає, що авторці найбільше пощастило розкрити психологію творчості Шевченка при написанні ним поем "Тризна" і "Сон". Відомо, що перша з них присвячена Варварі Рєпніній. Письменниця емоційно передає душевно схвильоване читання Шевченком твору на прохання адресатки, інтонаційно виділяючи віщі рядки:
И сохранит полет орла
И сердце чистой голубицы -
Се человек!
[66, С.278]
Здається, мало хто із знаних нами прозаїків включив так щедро і різноманітно у твір народні пісні й твори Шевченка, як це зробила О.Іваненко в романі "Тарасові шляхи". Цим вона донесла до читача багатогранний зміст та особливу стилістичну емоційність твору. Приміром, передаючи настрій Шевченка під час його перебування в Літньому саду перед зустріччю з художником Сошенком, авторка відтворює спалах у поета національного почуття і творчої митті. У ту хвилину в його уяві "линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній" [66, С.97].
У деяких дослідників склалося враження, що в романі "Тарасові шляхи" ніби "досить лаконічними є й пейзажні зарисовки, які здебільшого створюються одним-двома реченнями" [91, С.104]. Насправді у цьому творі є стислі і розлогі пейзажні картини, навіть невеличка новела "У завірюху". Як цього вимагає жанр життєпису, у романі "Тарасові шляхи" пейзажне тло майже завжди супроводжує внутрішнє життя персонажів. Гадаю, що пейзажі О.Іваненко відзначаються високим психологічним, естетичним і стилістичним рівнем. Складається враження, що кращі її пейзажі перегукуються з картинами природи творів Шевченка. Та й виконують подібну естетичну функцію.
Як правило, у романі "Тарасові шляхи" пейзажі динамічні, що забезпечується відповідною стилістичною тональністю. Наприклад, у вже згаданій новелі "У завірюху" засобом пейзажу дається розгорнута мотивація обурення Шевченка аморальною і нелюдською поведінкою пана Платона Лукашевича. У страшну завірюху, коли добрий хазяїн і собаку на двір не випустить, цей самодур послав пішого кріпака з бездумним листом аж в Яготин. Це викликало у Тараса спалах гніву і "завірюху в його неспокійній душі" [66, С.287].
О.Іваненко постійно урізноманітнює й розширює стильову функцію пейзажу. Так, у неї картини осінньої природи прислуговують для показу уболівання Шевченка за обездолений український народ. У поета було сумно на серці, коли під час подорожі на селах він став свідком вимирання дітей і дорослих кріпаків: "Немов павутиння, осіння мряка застеляє світ перед очима. Понурими сиротами стоять маленькі сірі хрестики над могилами на убогому сільському кладовищі, що простяглися вздовж шляху, і бачить Тарас багато-багато свіжих могилок… Обшарпані хати за кладовищем виглядають ще сумнішими, ще жалюгіднішими під цим осіннім дощем, якому і кінця не видно, бо сірі, темні, невблаганні хмари геть закрили все небо" [66, С.340-341].
О.Іваненко вдається до пейзажу і для того, щоб показати захоплення героїв красою української природи, яка збуджує у них високі естетичні почуття. Саме такі почуття народились у Тараса і його друга лікаря Козачковського, коли вони на човні "перепливли на другий берег, зійшли на гору, і така чудова панорама відкрилася перед їхніми очима, що обидва замовкли. Дніпро, наче широка фіолетова стьожка, а за ним - наче з золота кований Переяславський собор" [66, С.331]. Іншими стилістичними інтонаціями О.Іваненко передає естетичний аналіз героєм творів мистецтва, його роздуми та узагальнення. Тонко й майстерно зображено сприйняття Шевченком в Ермітажі картин Рембрандта.
Роман "Тарасові шляхи" ґрунтується на реалістичних джерелах народного й літературного мовлення. Відомо, що історико-біографічний жанр вимагає дотримуватись достеменних документів при індивідуалізації мови історичних персонажів. Гадаю, що письменниці вдалося відтворити колорит їх лексики, стилю і мислення. Так, мова Шевченка узгоджується з мовою його творів і листів. Вона відтіняється і такою художньою деталлю, як звичка поета за різних обставин співати улюблену пісню "Ой, зійди, зійди, ти зіронька вечірняя…" У той же час з м’якою полтавською вимовою промовлялася літера "л" у співі Ганни Закревської, що чарувало Тараса.
Погоджуюся з дослідником П.Хропком, що "стильова своєрідність епічного твору, особливо великої форми виявляється також у майстерності поєднання оповіді з діалогом та полілогом" [149, С.184]. Якщо мати на увазі "Тарасові шляхи", то тут за допомогою діалогів письменниця індивідуалізує особливості персонажів, лексику та вдачу. Наприклад, коли художник Сошенко прийшов до цехового майстра Ширяєва просити за Тараса, між ними відбувся промовистий діалог, який проливає світло на зовсім різні типи людей і їхню мову. Так Сошенко сказав:
" - Я чув, у вас є прекрасний рисувальник…
- Непоганий, - промимрив він крізь зуби. - Та всіх їх треба в руках тримати.
Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене, - вів далі художник.
Він учень, кріпак, хай знає своє місце! - одрубав хазяїн. - Навіщо його балувати?" [66, С.107].
Діалоги в романі "Тарасові шляхи" також передають рух думок і почуттів головного героя, його розмов з іншими персонажами. У цьому зв’язку побудований на історичних фактах цікавий діалог Шевченка з Тургенєвим, що свідчить про благородство і скромність нашого поета:
" - Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? - спитав тим часом Тургенєв.
- Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, - не задумуючись швидко відповів Тарас.
Тургенєв здивувався його непідробній, великій скромності. Адже для всіх українців, Тургенєв знав, саме Шевченко був найвищим майстром слова" [67, С.331].
Дотримуючись законів реалістичного стилю, О.Іваненко через портрет майстерно виражає своє емоційне ставлення до зображених персонажів. Вражає колоритністю її опис задушевного знайомства під час бурі перед Уральськом двох поетів-засланців - Олексія Плещеєва та Тараса Шевченка. Перший з них "такий тендітний, хворобливий, з дитячим поглядом". Але "він написав справжній гімн молоді: "Вперед без страха и сомненья // На подвиг доблестный, друзья!"
Заочно Плещеєв і раніше знав про подвижництво Шевченка. Тепер його полонила велична й одночасно звичайна постать українського поета. Особливо захоплювали Тарасові "спокійні глибокі очі, уперте чоло, уперте підборіддя, трохи вилицювате обличчя. З ним не треба багато слів для знайомства. Він свій, рідний, старший друг. Батько Тарас. З ним можна про все говорити" [67, С.185].
При створенні літературного портрета Шевченка письменниця також звертається до публіцистичного мовленнєвого ладу. Тоді портрет набуває особливого соціально-психологічного характеру. Саме у такому плані через літературний портрет Шевченка передається його гнівний осуд царсько-кріпосницької системи, з яким він виступив на засіданні членів "Літературного фонду". "Перед очима у всіх стояла постать Тараса Шевченка - його насуплені брови, гнівні і сумні очі, він сам замкнений, ледве стримуючий себе - отаким його часто тепер бачили після повернення з України… Він стиснув кулаки і загрожував у напрямку Зимового палацу… Всі відчули - гнів його справедливий" [67, С.349].
Значну стилістичну роль у романі "Тарасові шляхи" виконують такі засоби образності, як різні типи фольклорних творів, насамперед пісні. За її допомогою передається тональність оповіді й національний колорит зображеного. Наприклад, опис весілля у сестри Тараса Катрусі, подружжя Кулішів, передача звичаїв кобзарів, чумаків, їх пісень. Та, очевидно, більш за все у романі приділяється увага змістовній та емоційній ролі української пісні в духовному житті Шевченка. Історично достеменно, що Тарас не тільки багато знав народних пісень, а й добре їх виконував. Цю його вдачу письменниця подає крупним планом. Так, Куліш, слухаючи спів Тараса, буквально вигукує: "Рідко можна почути такий чудовий голос!" [66, С.211]. Та головним було те, що з кожної його мелодії "виринала картина - то образ буйвітра, запорожця козака-нетяги, то пропийвола-чумака, то горопахи-кріпака, безталанного коханця" [67, С.152].
Емоційності й образності роману "Тарасові шляхи" надають і такі крилаті словесні засоби, як приказка, прислів’я, порівняння, метафори тощо. Чимало їх письменниця запозичує з фольклору, надаючи їм локального звучання. Відправляючи з волі пана на весілля дочку, мати із засторогою і хвилюванням про неї каже: "Панське кохання - гірке горювання" [66, С.23]. Традиційним прислів’ям "Терпи, козаче, отаманом будеш" доречно передано осудження героєм сваволі цехового майстра. Горювання вдови-кріпачки передано теж поширеним крилатим висловом - "У кожній хаті - свої злидні" [66, С.192].
Втім, у пошуках ємних емоційних художніх засобів О.Іваненко знаходить нові або моделює вже відомі. Скажімо, по-новому звучить її соціально-психологічне порівняння, яке народжується в уяві Шевченка про долю рідного краю: "Вся Україна - немов та безталанна вдова" [66, С.304]. З художнім смаком і смисловим ефектом вживаються метафори. За їх допомогою передані ніжні почуття Тараса до Ганни Закревської. Закоханому поету здавалося, що у неї очі "зоріли… які він не забував. Не забував!" [66, С.265].
Та, певно, найбільше психологічне навантаження несе метафора під пером О.Іваненко в епізоді голублення поетом-солдатом маленького сина коменданта. "…Він був зайнятий хлопчиком, лоскотав його своїми вусами, чучикав, підкидав. Хлопчик заливався сміхом, міцно стискував рученятами Тарасову шию, і від дотику цих маленьких слабких рученят у Тараса немов відтавало серце. Весь час здавалося - там навічно уламок крижинки. А он ні - наче весняне несміливе проміння торкнуло його, і він тане, тане…" [67, С.212].
Ця цитата засвідчила руку справжнього майстра. Метафорично передано спалах миттєвої радості у серці приниженого солдатчиною, але не зламаного духом Тараса. У нього, як у Прометея, від дотику дитячих рук знову оживало серце. Подібних творчих знахідок у романі багато.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Абрамов Г. Сказки Оксаны Иваненко // Октябрь. - 1949.-№3. - С.180-184.
Акимова А. История и биография // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ" - 1966. - Т. 1. - С.347-353.
Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк: Пролог, 1961.
Бас И. Иван Фёдоров. - М.: Молодая гвардия. "ЖЗЛ", 1940.
Білецький Д.М., Гуревич Ф.Х. та ін. Дитяча література. - К.: Рад. школа, 1967.
Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. - К.: Вид-во АН УРСР, 1958.
Бойко В.С. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. - К.: Дніпро, 1992.
Брандис Е. Страницы жизни Марко Вовчок // Радуга. - 1967.-№3. - С.18-39; №5. - С. 20-43.
Брандис Е. Марко Вовчок. - М.: Мол. гвар., 1968.
Брандис Е. Сила молодая. Повесть о писательнице Марко Вовчок. - Л.: Дет. л-ра, 1972.
Брандіс Є. Марко Вовчок. Повість-дослідження ( Переклад з російської Л.Малахової та Н.Петрушевської ) - К.: Дніпро, 1975.
Братусь І. Хто ж першодрукар України? - Педагогічні кадри. - 1995. 8 лютого.
Братусь І., Коба А. Новий погляд на наше педагогічне минуле. - Українське слово. - 1997. 6 лютого.
Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. - Літ.Україна. - 1997. 25 грудня.
Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. - К.: Ред.-вид. центр “Київський університет”, 1998. - С. 18 -22.
Братусь І. Оксана Іваненко. Штрихи до біографії та творчості // Пошуки і знахідки. - К. - 1999. - С. 44-134.
Братусь І. Історико-біографічний роман Оксани Іваненко "Тарасові шляхи". Жанр, джерела і місце в шевченкіані. // Зб. наук. пр. Дискурс сучасної історичної романістики: Поетика жанру. - К.: Вид. центр "Київський університет", 2000. - С.73-85.
Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. - К.: Видавничий центр "Київський університет", 1999. - С.137-144.
Братусь І. Випробування істиною // Слово і час. - 1999. - №6. - С.84-86.
Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. - К.: Тов-во "Знання", 2000. - С.195-206.
Братусь І. Роман "Марія" Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. - 2000. - №4. - С.30-36.
Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. - К.: Вид-во Нац. пед. університету імені Михайла Драгоманова, 2000. - 172 с.
Булашенко І.Г. Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі. - Харків.: Вид-во ХДУ, 1962.
Буров Б. Жизнь писателя - источник творчества // Вопросы литературы. - 1973. - №10. - С.73-85.
Васильченко С.Твори в 3 т. - К.: Дніпро, 1974. - Т.2: Широкий шлях. В бур’янах. .
Вільчинський Ю. Політична філософія Миколи Міхновського // Слово і час. - 1995. - №1. - С. 6-10.
Вовчок Марко. Твори: у 6 т. - К.: Держлітвидав України, 1956. - Т. 6. - С. 509.
Галич А. Украинская художественная Шевченкиана // Радуга. - 1989. - №3. - С.137-144.
Галич А. Современная художественная документально-биографическая проза (Проблемы развития жанра): Автореф. дис. к-та филол. наук: 10.01.08-Теория литератури / Донецкий государственный университет. - К., 1984.
Гладков А. На полях книги Андре Моруа "Типы биографии" // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ". - 1968. - Т.5. - С.395-411.
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К.: Дніпро, 1993.
Гончар О. Українська національна ідея у художній творчості // Слово і час. - 1994. - №10. - С.65-70.
Гулыга А. Биографии не нужен вымысел // Лит. учёба. - 1980. - №2. - С.184-192.
Дарда В. Сліди поспішності. - Рад. Україна. - 1952. 11 травня.
Дацюк О. Дві біографії однієї письменниці // Слово і час. - 1998. - №6. - С.41-45.
Денисюк І. Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка // Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. - Львів: Каменяр, 1966. - С.3-20.
Дзира Я. Панували, добували і славу і волю - Літ. Україна. - 1997. 22 травня.
Дзюба І. Від молитов до дум. - Літ. газета. - 1961. 23 травня.
Добролюбов М.О. "Кобзар" Тараса Шевченка. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961.
Дончик В. В біографічному жанрі // Вітчизна. - 1981. - №8. - С.82-87.
Дончик В. Писати для дітей - радість. Штрихи до портрета Вадима Скомаровського // Українська мова і літ. в школі. - 1987. - №6. - С.17-18.
Енциклопедія українознавства. - Париж.-Нью-Йорк.: Вид-во Молоде життя, 1955.
Єфремов С.О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.
Єнджевич Є. Українські ночі, або Родовід генія. Роман. Переклад з польської В.Іванисенка. Вступне слово Д.Павличка. - Львів: ЛДКФ "Атлас", 1997.
Животко-Чернова А. Думи мої. - Нью-Йорк, 1971.
Жуков Д. Биография биографии. - М.: Советская Россия, 1980.
Жулинський М. Роздуми над українською прозою 60-80-х років. // Рад. літературознавство. - 1987. - №11. - С.15-25.
Жулинський М. Із забуття в безсмертя (сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1992.
Забіла Н. Є всі дані дати найкориснішу книжку. - Літ. газ. - 1933. 20 жовтня.
Забіла Н. Казки і життя Оксани Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.- К.: Веселка, 1986. - С.22-37.
Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу. - К., 1997.
Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. - К.: Факт, 1999.
Злупко С. У своїй хаті - своя правда. - Голос України. - 1997. 2 квітня.
Зайцев П. Перше кохання Шевченка. Петров В. Романи Куліша; Аліна й Костомаров. - К.: Україна, 1994.
Засодимский П. Первый русский печатник Иван Фёдоров (Биографический очерк). - М., 1901.
Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час. - 1993. - №7. - С.25-29.
Зернова А.С. Начало книгопеатания в Москве и на Украине. - М.: Гос. Б-ка СССР им. В.И.Ленина, 1947.
Івакін Ю.О. Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Поезії 1847-1861. - К.: Наукова думка, 1968.
Іваненко О. Манівцями // Молодняк.- 1928, №7-8.
Іваненко О. Про яку книжку я дбаю. - Літ. газ. - 1937. 17 травня.
Іваненко О. Мої казки і мої дорогі вчителі // Література. Діти. Час. - К.: Веселка, 1981.
Іваненко О. Завжди в житті. Спогади. - К.: Рад. письменник, 1985. - 382 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.1, 1984. - 286 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.2, 1984. - 300 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.3, 1985. - 348 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.4, 1985. - 479 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.5, 1985. - 397 с.
Іваненко О. Марія. - К.: Дніпро, 1986. - 645 с.
Іванюк С. З погляду адресата (Нотатки про серію багатотомників видавництва "Веселка") // Українська мова і літ. в школі. - 1986. - №1. - С. 15-21.
Іванюк С. Історія прекрасної заложниці (Казка у 20-30-ті роки) // Література. Діти. Час. - Вип.4. - К.: Веселка, 1989. - С.40-51.
Іванюк С. Адресат - майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941) // АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка; Відповідальний редактор М.Г.Жулинський. - К.: Наукова думка, 1990.
Іванюк С. Література для дітей // Історія української літератури ХХ століття: У 2кн./ За ред. В.Дончика. Книга перша. - К.: Либідь, 1998. - С.418-421.
Ільницький М.М. Людина в історії. Сучасний український історичний роман. - К.: Дніпро, 1989.
Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В.Дончика. - К.: Либідь, 1998. - 464 с., 456 с.
Кіліченко Л.М., Лещнеко П.Я., Проценко І .М. Українська дитяча література. - К.: Вища школа, 1979. .
Ковалів Ю., Дзюба І. Художній процес // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Книга перша. - К.: Либідь, 1998. - С. 46-63.
Комаринець Т. Роман про великого Кобзаря // Жовтень. - 1955. - №5. - С.101-104.
Кон Л. Лесные сказки Оксаны Иваненко // Дет. литература. - 1937. - №16. - С.72-78.
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К.: Дніпро, 1991.
Копиленко О. Щирий друг дітей. До 50 річчя з дня народження Оксани Іваненко. - Радянська Україна. - 1956. 12 квітня.
Копштейн А. Казки про веселу Аль // Дет. литература. - 1940. - №7. - С.82-84.
Кобилецький Ю. Великий і правдивий // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.68-70.
Костюченко В. Оксана Іваненко // Укр. мова та літ. в школі. - 1986. - №4. - С.65-67.
Крижанівський С. Подвиг труда і таланту // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.67-68.
Крутікова Н.Є. Сторінки творчого життя ( Марко Вовчок в житті й праці ). - К.: Дніпро, 1965.
Крутікова Н. До нових обріїв // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.- К.: Веселка, 1986. -С.57-62.
Крутікова Н. Новий роман про Марка Вовчка. - Літ. Україна - 1973. - 4 грудня.
Куликова К. Биографическая книга: проблемы и трудности жанра // Дет. литература. - 1977. - №5. - С.6-14.
Кумок Я. Биография и биограф // Вопросы литературы.-1973.- №10.- С.18-32.
Культурне відродження в Україні. - Львів: Астериск., 1993.
Лещенко П. Оксана Іваненко // Жовтень. - 1960. - №12. - С.101-106.
Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997.
Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. - К.: Дніпро, 1969.
Луценко І., Біляєва С. Моделювання національної концепції письменника і педагога // Формування національної самосвідомості студентів вузів і учнів загальноосвітніх шкіл. Матеріали наук.-прак. конф. - К.: Вид-во УДПУ імені Михайла Драгоманова, 1994. - С.14-16.
Луценко І. Формування в освітян українського характеру - Українське слово. - 1995. 9 березня.
Малахова В. Життєві шляхи // Вітчизна. - 1974. - №9. - С.207-209.
Матеріали дискусії "Биографическая книга: проблемы и трудности жанра" // Детская литература.-1977.-№5.-С.6-14.
Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) - К.: ВЦ "Академія", 1996.
Мельничук Б. Канадські зустрічі. - К.: Рад. письменник, 1988.
Міхновський М. Самостійна Україна. Із вступом проф. Володимира Шаяна. Програма революційної української партії із 1900 року. - Лондон, 1967.
Моренець В. Там, де нас чекають (про Миколу Самійленка) // Слово і час. - 1992. - № 11. - С.22-26.
Моруа А. Современная биография // Прометей. Историко-биографический альманах серии "ЖЗЛ" - 1968. - Т.5. - С.394-410.
Моруа А. Я против оргии отчаяния - Лит. газ. - 1962. 15 октября.
Мотяшов И. Жизненная правда и художественный вымысел. - М.: Искусство, 1960.
Муза Е. Не зaнимательности ради. - Лит. газ. - 1975. 10 сентября.
Мушкетик Ю. Не так тії вороги… // Літературна Україна. - 1999. - 18 березня.
Наєнко М. П’ятиліття українського роману. Літ.-крит. нарис. - К.: Рад. письменник, 1985.
Наливайко Д.С. Стиль напрямку й індивідуальні стилі в реалістичній літературі ХІХ ст. // Індивидуальні стилі українських письменників ХІХ - поч. ХХ ст. Зб. наук. пр. - К.: Наукова думка, 1987. - С.3-42.
Немировский Е.Л. Иван Фёдоров. - М.: Наука, 1985. - С.13.
Новый Завет и Псалтирь (с комментариями и приложениями), 1985.
Овчаров Г. Розповіді про наймолодшого героя нашого часу // Дніпро.-1945. - №8-9. - С.84-87.
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: Вид-во книгарні Є.Череповського. Фундукліїва, №4, 1918.
Огієнко І.І. Історія українського друкарства. - К.: Либідь, 1994. - 446 с.
Орлов А.С. К вопросу о начале печатания в Москве.-В кн.: Иван Фёдоров - первопечатник. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1935. - С.18.
Пасічник Є. У збірнику - здобутки. - Освіта. - 1999. 13-20 жовтня.
Подолинний А.М. Капітан дитячої літератури. До 80-річчя від дня народження Миколи Трублаїні. - К.: Вид-во "Знання", 1987.
Пташицкий С.Л. Иван Фёдоров, московский первопечатник. Пребывание его во Львове. 1573-1583. Очерки по неизданным материалам // Русская старина. - 1884 - Кн. 3. - С.461-478.
Пустовіт Т. Правник, чиновник, журналіст. - Полтавський вісник. - 1997. 1 грудня.
П’янов В. Поетичний світ казки // Дніпро. - 1976. - №4. - С.135-137.
П’янов В. Слово про Оксану Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.3-21.
Романовський В. Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність // Труди Укр. Наук. ін-т книгознавства. - Т.1. Укр. Книга ХVI-XVII-XVIIIст.-К., 1926.-С.1-55.
Русанівський Ігор. Андрій Оберемок. - Літ. Укр. - 1999. 10 червня.
Сивокінь Г.М. Батьки своїх дітей (Проблеми школи і виховання в нових прозових творах) // Українська мова і літ. в школі. - 1975. - №7. - С.3-15.
Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман. Проблеми історичної та художньої правди. - К.: Вид-во АН УРСР, 1962.
Скорський М. Знавець душі дитячої. Оксані Іваненко - 60 років // Жовтень. - 1966. - №4. - С.104-106.
Скорський М. На крилах фантазії // Жовтень. - 1965. - №11. - С.157-159.
Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. Для старшого шкільного віку. - К.: Веселка, 1986.
Смілянська В.Л. "Святим огненним словом…" Тарас Шевченко: Поетика. - К.: Наукова думка, 1990.
Смілянський Л. Біографія і літературний образ // Літературна критика. - 1939. - №8 - 9. - С.133-140.
Смілянський Л. Твори: В 4 т. - К.: Дніпро, 1971.
Смолій В. Богдан Хмельницький: штрихи до політичного портрета // Слово і час. - 1995.-№11-12. - С.14-22.
Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ" - 1966. - Т.1. - С.335-345.
Субтельний О. Україна, історія. - К.: Либідь, 1991.
Сулима М. Добрим людям на послугу // Література. Діти. Час. - Вип. 5. - К.: Веселка, 1990. - 111-116 с.
Тараненко М. Марко Вовчок. Літературний портрет. - К.: Держлітвид., 1958.
Тис Ю. На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка. - Чикаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1961.
Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького; Військово-історична студія. - Львів, 1994.
Тихонов Н. Приветствую Вас… // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.97-102.
Тынянов Ю. Не совсем повесть и не совсем роман. - Читатель и писатель. - 1928. 20 октября.
Тынянов Ю.Н. Пушкин / Вступ. статья В.Каверина. - К.: Дніпро, 1987.
Ходорківський І.Д. Історико-біографічні твори з життя письменників. К.:Рад.школа, 1963.
Ходорківський І.Д. Образ митця. Огляд історико-біогафічних творів про письменників. - К.: Дніпро, 1985.
Хоменко Б. Марко Вовчок і дитяча література // Література. Діти. Час. - Вип.5. - К.: Веселка, 1990. - С.158-167.
Хоменко Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. - К.: Дніпро, 1977.
Франко І. Марія Маркович ( Марко Вовчок ). Посмертна згадка // Зібр. Творів : У 50 т. - К.: Наук. думка, 1982, Т. 37.
Хоткевич Г. З сім’ї геніїв (уривки) // Червоний шлях. - 1930. - №3 і 1931. - №4.
Хоткевич Г. Катрине весілля. - К.: Задруга, Кобза, 1995.
Хоткевич Г. Про Шевченка. Упорядники А.Болабоченко, С.Гальченко. - К.: Літопис, 1999.
Хропко П.П. "Широкий та вільний розмах думки" як константа романного мислення Панаса Мирного // Індивідуальний стиль українських письменників ХІХ-початку ХХ ст. Зб. наук. пр. - К.: Наукова думка,1987. - С.169-197.
Чернишевський М.Г. Літ. крит. статті. - К.: Держлітвидав України,1950. - С.11.
Чижевський Д. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства. - Заграва. - 1946. - ч.3. - С.62-68.
Чишко В. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. - К.: БМТ, 1996.
Чуковський К. Литературная зрелость. - Лит. газета. - 1951. 21 апреля.
Чумак В.Г. Далеч віків прозираючи…: Проблематика сучасного українського історичного роману. - К.: Т-во "Знання" УРСР, 1985.
Шаблиовский Е. Повседневный подвиг // Дружба народов. - 1976. - №11. - С.278-282.
Шабліовський Є. Про подвиг, красу і добро // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.62-65.
Шевельов Ю. Шевченко - класик? //Слово і час. - 1995. - №4. - С.13-26.
Шевченкіана в бібліотеках Парижу. Наукове товариство ім. Т.Шевченка; уклав А.Жуковський. - Париж, 1961.
Шевченківський словник: У 2 т. - К.: Вид-во УРЕ, 1976, 1977.
Шевченко Т.Г. в документах і матеріалах. За ред. Д.Д.Копиці. - К.: Держлітвидав, 1950.
Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 6 т. К. - Вид-во АН УРСР, 1963-1964. - 483 с., 631 с., 511 с., 522 с., 366 с., 643 с.
Шевченко Т. Мар’яна-черниця. Факсимільне видання рукопису та відтворення тексту за сучасними текстологічними принципами. Підготовка тексту Гальченка С. - К.: Наукова думка, 1999.
Шевченко Т. Кобзар. - К.: Дніпро, 1982.
Шевченко Т. Повне зібрання творів: В 10 т. - К.: Вид-во АН УРСР, 1964.
Шевченко Т.Г.. Біографія. Бородін В.С. та ін. - К.: Наук. думка, 1984.
Шепелев А. Браслет Марии: Повесть (о Марке Вовчке). - Нальчик: Эльбрус, 1988.
Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеології. - Балтимор; Торонто: Укр. незалежне вид-во Смолоскип ім. В.Симоненка, 1991.
Шкаровська І. Оксана Іваненко. Літ.-критичний нарис. - К.: Веселка, 1969.
Шумило Н. На шляху до великої прози - Літ. Україна. - 1998. 22 січня.
Ярмиш Ю. Волшебное искусство // Радуга. - 1986. - №4. - С.146-147.