ЛЕОНІД СМІЛЯНСЬКИЙ ПРО ТАЇНИ ЖИТТЄПИСНОГО ЖАНРУ

Виховання патріотизму сьогодні знову посідає чільне місце у визначенні пріоритетів літературознавчої науки, оскільки важко уявити справжнього науковця, позбавленого почуття любові до своєї батьківщини. Легко бути патріотом за умов вседозволеності, але й за часів тоталітаризму були віддані справі становлення нашої держави люди. Хоча за офіціозом інколи важко вгледіти справжні творчі й моральні якості окремих письменників радянського періоду, проте окремі висловлювання й дії чітко свідчать про виплекане бажання бачити свій народ щасливим і незалежним. Одне з таких висловлювань належить Леоніду Івановичу Смілянському (1904-1966): “Найбільше багатство народу, найцінніший його скарб - незалежність” (Слово і час. - 1999. - № 12. - С.30.). Гадаю, що і у теперішні дні не втратили громадського значення твори цього обдарованого письменника, який передчасно відійшов у вічність.
При ознайомленні з творчим доробком Л.Смілянського легко можна відзначити, що значна частка його витворів має історико-біографічний характер. Про це здебільшого не мовиться в критичних працях про нього, що не зовсім узгоджено з основними принципами жанрового підходу. Найперше значення в осягненні життєписного доробку митця мають наступні твори: повість “Михайло Коцюбинський” (1940), п’єси “Червоні троянди” (1955), “Мужицький посол” (1956) і роман “Поетова молодість” (кн. 1 - 1961, кн. 2 - 1963).
В дослідженнях лише принагідно згадується про жанрову специфіку цих творів. Можливо, винятком є монографія Богдана Мельничука “Випробування істиною”. Крім того, зовсім не привертається увага і до роздумів Л.Смілянського про особливості історико-біографічного жанру, які насамперед висловлені у його статті “Біографія і літературний образ” [8, 9]. Порушити питання про актуальність цих роздумів письменника - основний ракурс нашого дослідження. Тим більше, що значна частина положень пропонованої розвідки сформульована Л.Смілянським в середині ХХ століття. В основному вони витримали іспит часом, ввійшли в актив теорії життєпису.
Коли з’явилася ця стаття Л.Смілянського, вже тоді історико-біографічні твори вітчизняних і зарубіжних письменників набирали нової якості, нового бачення людини та помітного звільнення від омертвілих вікторіанських традицій [2, C. 69-75]. Маємо на увазі життєписи Л.Сречі, І.Стоуна, А.Моруа, Ю.Тинянова, І.Новикова, С.Васильченка, О.Ільченка, О.Іваненко тощо. Одночасно здійснювалися спроби узагальнити творчий досвід життєписів. Як правило, за цю нелегку справу бралися самі творці.
Обмежимося кількома прикладами. Так, І.Стоун і А.Моруа поділились своїми думками про жанрові ознаки біографічної повісті. На цю тему були видані праці Ю.Тинянова “Не зовсім повість і не зовсім роман” (1928), “Як ми пишемо“ (1930) і Г.Винокура “Біографія та культура” (1928). У такому ж ключі була написана і стаття Л.Смілянського “Біографія і літературний образ”. Власне, це його роздуми про таїни народження власної історико-біографічної повісті “Михайло Коцюбинський”.
Здавалося б, зовсім не складним є вибір героя для життєписного твору. Втім, і практики, і теоретики вдаються до цілого ряду застережень. Скажімо, І.Стоун твердить, що “не кожне життя придатне для цього жанру” [10, C.336]. Коментуючи це положення, А.Акимова робить таке уточнення: “Вибираючи героя для біографічної книжки, автор насамперед думає про справжню, а не номенклатурну роль, яку той відігравав у долі свого народу чи людства” [1, C.346]. З цього питання ще більш категоричний Б.Мельничук. На його думку, провідною постаттю життєписів був і залишається “…герой у справжньому розуміння слова, діяч, у чиїй особі сконцентрувалися найкращі риси того чи іншого народу” [6, C.5].
Відрадно, що за складних умов тогочасного політичного й літературного життя Л.Смілянський не помилився у виборі героїв для своїх прозових і драматичних життєписів. “Історія народу, - писав він, - не живе рівним диханням. Подібно вулканові вона нагромаджує в своїх грудях набій, якому під силу зламати оболонку і гігантським смолоскипом вибуху розвіяти довколишній спокій. Так виникають пасмогір’я з вершинами і спадами. Вони перетинають широкий степ історії. В нашому степу найлегше розпізнавати серед інших літературне пасмогір’я. Його вершини здалеку - Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський” [9, C.21].
Звичайно, від часу вибору героя і до періоду завершення його образної трансформації існує велика дистанція. Їй передує прискіпливе дослідження достеменних фактів про героя та напружене естетичне його вираження. Адже для читача головним критерієм оцінки образу життєпису є його міра відповідності вимогам істини і краси. Як на мене, Л.Смілянський правдиво передає секрети цього художнього процесу, передбаченого законом історико-біографічного жанру.
“Відбирати біографічні факти, - застерігає він, - треба обережно і не поспішаючи. Занотованому на картку фактові перш за все треба дати дозріти. Бо пересаджений з історії до картки письменника факт не лишається мертвим, а відразу починає рости, подібно до молодого дерева, цвісти і шуміти молодим запашним листям. Одним словом, з факту виростає якийсь образ, якого не дали історики літератури, але знайшли його зерно і зберегли дорогоцінне коріння… Але в справі героя біографічної повісті документальний факт - ненадійний свідок. Він не завжди правильно характеризує героя. Для моєї роботи листи Коцюбинського - це найкращі документи. А хіба в них немає суперечливостей?” (С.133).
Гадаємо, що цілком правильно поставлено питання про “ненадійного свідка”, тобто про наявність різного ступеня достовірності історичних фактів, з якими доводилося зустрічатися авторам життєписних творів. Ще в кінці 20-х років ХХ століття Ю.Тинянов висловив подібну думку у вже згаданій статті “Не зовсім повість, не зовсім роман” (газета “Читатель и писатель”, 1928, 20 грудня). “Я, - наголошує він, - не схиляюсь сліпо перед документом. Не всяке життя задокументоване, та й губляться документи. А документи, які зберігаються? Чи не є вони в більшості випадків - відписками: суду, полку, навіть дружині і другу?.. Проникнути у сам характер документа, у засоби й мету його написання необхідно, щоб повірити йому, щоб нащупати людину, час і місце”.
Парадокс полягає у тому, що чимало радянських письменників любили декларувати цю істину, а у своїй художній практиці фактично її ігнорували. Потрапивши під сталінський ідеологічний пресинг, частина з них не тільки не дотримувалася історичної істини, а й не “проникла у сам характер документа” і не “прощупувала людину, час і місце” (Ю.Тинянов). Зокрема, цей недолік, гадає Л.Зелінська, дав про себе знати у драматичній шевченкіані С.Голованівського (“Поетова доля”), В.Суходольського (“Тарасова юність”), Ю.Костюка (“Тарас Шевченко”) тощо. Адже у їхніх п’єсах “художнє пізнання прототипу заступала яскраво виражена злободенна тенденція”, яка “логічно привела до обов’язкового групування персонажів за класовим принципом. Відтак гнівна непримиренність поета стала панівною характерологічною рисою, набула прямолінійності. По суті образ експлуатувався як художня форма політичної ідеї-фікс 30-х років нашого століття” [4, C.26].
Відрадно, що тоді ще відносно молодий Л.Смілянський в основному виявив громадську мужність і літературне обдарування як у теоретичних роздумах з питань жанрової специфіки життєписів, так і у першій такого характеру своїй повісті “Михайло Коцюбинський”. Зокрема, відомий вчений П.Колесник дав високу оцінку цій повісті. На його думку, вона “мала, може, більше значення, ніж будь-яка монографія, присвячена життю і творчості великого новеліста”. Наводячи цю ремарку вченого, Л.Новиченко додав: “В цих словах немає перебільшення. Не тільки тому, що на час входу повісті (1940 р.) не існувало ще, власне кажучи, справжньої монографії про Коцюбинського, а були тільки одна-дві популяризаторські книжки, далеко не вільні від гріхів схематизму і упередженості. А тому, що письменник у своєму творі виступив митцем-дослідником, який переконливо відповів на чимало питань, що лишилися не до кінця з’ясовані в розвідках літературознавців” [5, C.7].
У статті “Біографія і літературний образ”, як вже зазначалося, Л.Смілянський однозначно твердить, що у життєписах “документальний факт - ненадійний свідок. Він не завжди правильно характеризує героя”. На жаль, у першій редакції повісті “Михайло Коцюбинський” автор повірив окремим “ненадійним фактам”. Про це вельми коректно зауважив Л.Новиченко [7], на його думку, Л.Смілянському довелося переробляти значну частину матеріалу з особистого життя письменника.
В процесі творчих пошуків письменник досягає не лише успіхів, а й зазнає певних втрат. Це ще більшою мірою стосується авторів життєписних творів. Їм потрібне спеціальне обдарування, життєвий досвід і громадянська зрілість, щоб чисельний потік фактів перетворити в композицію. Як мовилося, Л.Смілянський в основному впорався з складним завданням. Але під час “пересипання” фактів для останнього, більш удосконаленого видання повісті “Михайло Коцюбинський” (1964) він помилково залучив до її тексту, говорячи його словами, і “ненадійного свідка”. Мова йде, як зазначає Б.Мельничук, про “введення образу Леніна, спровоковане сумнівними спогадами початку 60-х років про зустріч з ним Коцюбинського на острові Капрі 1910 р.
Маючи назву, яка більше підходила б творові про все життя героя, - продовжує дослідник, - повість “Михайло Коцюбинський” обіймає лише п’ять (а не шість, як зазначає восьмитомона “Історія української літератури”) років з цього життя - від червня 1908-го до квітня 1913 р., тобто його фінальний етап. “Охопити все його життя - було б надто складною і важкою роботою для автора”, - зізнається Л.Смілянський у одній з тодішніх своїх статей (“Біографія і літературний образ” - І.Б.). Втім, і художнє освоєння порівняно невеликого відтинку життєвого шляху героя виявилося справою далеко непростою”[6, C.157-158].
Але не варто суворо судити автора за втрати навіть кон’єктураного характеру. Погодимося з простою істиною: прекрасне не може з’являтися без творчих прорахунків митця, без часом драматичних колізій. Вони були супутниками і Л.Смілянського, як і багатьох інших письменників у ті напружені часи. Та він постійно знаходився у стані творчого неспокою, особливо багато уваги приділяв історико-біографічній прозі й драматургії, поетиці їх творення. “Домисел - це не тільки право автора біографічного роману чи взагалі історичного художнього твору, але і його обов’язок, - міркував Леонід Іванович. - Хоч тут і сила простору для фантазії письменника, але я вважав для себе за потрібне деякі обмеження” (С.134).
З цих міркувань Л.Смілянського видно, що він був ґрунтовно обізнаний із законами життєписного жанру, з мірою домислу в процесі перетворення історичної правди в правду художню. На жаль, письменник не конкретизував своє бачення естетичної функції художнього домислу. Відомо, що на підставі певної документальної згадки цим засобом “створюється художня картина, сцена, конкретизується діалог, окреслюється портрет тощо” (Б.Мельничук). Та за те на практиці Л.Смілянський звершив новий творчий злет у життєписному жанрі: він створив роман “Поетова молодість”, який зайняв одне з перших місць в українській шевченкіані.
У нашому задумі не передбачається всебічний аналіз роману “Поетова молодість”. Та варто навести низку його оцінок нашими попередниками. І.Булашенко проводить паралель в ракурсі історії літератури: “Після С.Васильченка, - наголошує вона, - досі ніхто з такою переконливістю не розкривав внутрішній світ Шевченка, як це здійснив Л.Смілянський. Всі вчинки молодого Шевченка Л.Смілянський вмотивовує поетовими думками й почуттями, які в свою чергу обумовлюються не тільки обставинами поетового життя, а й рисами суспільного ладу того часу” [3, C.114].
Звертається також увага дослідниці на те, що в романі “Поетова молодість” значною мірою “творчий домисел виявляється головним чином в “оживленні” біографічних фактів подихом поетичного життя, його мрій, настроїв… Л.Смілянський гранично чітко уявляє собі Шевченка живою людиною в конкретній обстановці” [3, C.115]. Звичайно, тут надто ескізно дається характеристика естетичної функції художнього домислу в романі “Поетова молодість”. На нашу думку, цим засобом Л.Смілянський нерідко зображує чарівні картини природи і через діалог майстерно індивідуалізує мовлення персонажів.
Знано, що автору історико-біографічного твору доводиться витратити чимало часу для збирання і групування, а також літературного осмислення історичних фактів, без чого не досягти правди і краси. У цьому зв’язку часто посилаються на художній досвід відомого майстра життєпису І.Стоуна. В своїх роздумах він радив всебічно досліджувати життя особи, яка є предметом зображення. Л.Смілянський не зміг би створити дійсно правдивих історико-біографічних творів, аби нехтував подібним принципом підходу. Хоча відсутній фактологічний матеріал творчої лабораторії письменника стосовно цього важливого моменту.
Аналіз концепції Л.Смілянського з питань життєписного жанру, його роману “Поетова молодість” переконує нас, що і в збиранні й осмисленні матеріалів про героя він виявив високу сумлінність і майстерність. Саме це, очевидно, дало змогу І.Булашенко зробити таке узагальнення: “Принцип відбору матеріалу в романі підпорядкований вимозі показати, що і як впливало на формування поглядів майбутнього поета, звідки черпав він знання, під впливом чого робив життєві висновки, будував плани на майбутнє… Добором життєвих фактів письменник ніби навмисне хоче підкреслити, наскільки вони звичайні в тогочасних умовах і водночас наскільки страхітливі в самій суті… В максимальній життєвій переконливості образів і сцен виявляється безумовна вдача Л.Смілянського” [3, C.115-116].
Таким чином, навіть ескізний наш огляд наводить на думку, що в особі Л.Смілянського маємо визнаного теоретика і художнього практика історико-біографічного жанру. Його творчий доробок вимагає нового прочитання. Фактом стало належне місце кращих творів цього письменника в скарбниці нашої літератури.

ЛІТЕРАТУРА
Акимова Алиса. История и биография // Прометей. -1966. -№ 1. - С.346.
Братусь Іван. Пошуки істини та краси. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2000.
Булашенко І.Г. Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі. - Харків.: Вид-во ХДУ, 1962.
Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час. - 1993. - №7. - С.25-29.
Колесник Петро. Вічні вогні вершини. Передмова до видання / Смілянський Леонід. Твори: У 2. Т. - К.: Дніпро, 1964. Т.1.
Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) - К.: ВЦ "Академія", 1996.
Новиченко Леонід. Про Леоніда Смілянського та його книги. Передмова до видання / Смілянський Леонід. Твори: У 4.т. - к.: Дніпро, 1970. Т.1.
Смілянський Леонід. Біографія і літературний образ // Літературна критика. - 1939. - № 8-9. - С.133-140.
Смілянський Леонід. Твори: У 4 т. - К.: Дніпро, 1971. Т.4.
Стоун Ирвинг. Биографическая повесть // Прометей. - 1966. - №1.- С.335-345.